Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
— В усього є своя протилежність, Шаллан. Всемогутній — сила добра. Для врівноваження божественного блага космеру знадобилися Спустошувачі як антитеза.
— Тобто що більше добра творив Всемогутній, то більше породжував зла як побічного продукту? Навіщо ж тоді взагалі робити добро, коли таким чином лише множиться зло?
— Бачу, Джасна продовжила викладати вам філософію…
— Це не філософія, — заперечила Шаллан, — а звичайнісінька логіка.
Кабсал зітхнув:
— Не думаю, що ви маєте охоту занурюватись у пов’язані з цим богословські глибини. Тож достатньо сказати, що хоч безмежна доброта Всемогутнього й породила Спустошувачів, проте люди можуть обирати добро, не спричиняючи зла, оскільки, будучи смертними, мають двоїсту природу. А значить, єдиним шляхом примноження добра в космері є творення його людьми — і в такий спосіб воно зможе переважити зло.
— Гаразд, — відказала дівчина, — але пояснення щодо Спустошувачів шите білими нитками.
— А я гадав, що ви — вірянка.
— Так і є, Кабсале. Але це ще не означає, ніби я вдовольнюся будь-яким поясненням просто з пошани до Всемогутнього. Кінці з кінцями повинні сходитися навіть у релігії.
— А чи не ви якось сказали, що не розумієте саму себе?
— Ну, так, було.
— І водночас ви хочете збагнути всю повноту помислів Всемогутнього?
Шаллан міцно стулила губи.
— Що ж, гаразд. Та мені все ж кортить дізнатися про Спустошувачів більше.
Подвижник стенув плечима, заходячи разом із нею до заставленого стелажами книгосховища.
— Я пояснив вам ази. Спустошувачі були втіленням зла. Під проводом Вісників та обраних ними воїнів з десяти орденів, знаних як Променисті лицарі, ми дев’яносто дев’ять разів давали їм відсіч. Зрештою настав Агарієтіам — Остання Руйнація: Спустошувачів відкинули назад в Ідилічні покої. Вісники подалися вслід, щоб звільнити від них і небо, тож Епохам Вісників на Рошарі прийшов кінець. Людство вступило в Еру самотності, яка триває й досі.
— Але чому наші знання про минуле такі фрагментарні?
— Шаллан, це відбувалося тисячі й тисячі років тому, — сказав той. — До виникнення історії та навіть до того, як ми навчилися лити сталь. Тому нам і даровані Сколкозбройці, бо інакше довелося б відбиватися від Спустошувачів палицями.
— Але ж існували Срібні королівства та Променисті лицарі.
— Утворені й очолювані Вісниками.
Шаллан нахмурилася, відраховуючи ряди стелажів. Тоді зупинилася біля потрібного, передала ліхтар Кабсалові, звернула в прохід між полицями та на одній із них узяла біографію. Подвижник ішов за нею, тримаючи ліхтар.
— За цим криється щось іще, — мовила вона. — Інакше Джасна не копала би так ретельно.
— Я можу пояснити вам, чому принцеса це робить, — відказав той.
Дівчина кинула на нього питальний погляд.
— Хіба ви сама не розумієте? — спитав Кабсал. — Вона намагається довести, ніби насправді Спустошувачів не існувало. Бажає продемонструвати, що все це було фабрикацією Променистих, — він ступив уперед і повернувся до неї обличчям, яке здавалося блідим у світлі ліхтаря, відбитому від книжкових рядів по обидва боки. — Хоче раз і назавжди довести, що конгрегації — та й сам воринізм — колосальне шахрайство. Ось до чого все зводиться.
— Можливо, — в задумі промовила Шаллан. Усе й справді ставало на свої місця. Яка мета може бути бажанішою для затятої єретички, ніж підрив дурнуватих вірувань і спростування релігії? Це пояснювало, чому наставниці заманулося вивчати таку недоречну тему, як Спустошувачі. Варто лише підібрати в історичних хроніках належні докази — і Джасна, цілком імовірно, зможе довести свою слушність.
— Хіба не досить ми натерпілися? — продовжив Кабсал, і в його очах проступила злість. — Подвижники не лякають її. Тепер нас ніхто не боїться. Нам заборонено мати власність. Та що там, у Геєні, казати, ми самі — у власності. От і танцюємо під дудку воєначальників з градоправителями, годимо їхнім примхам, та не сміємо правдиво вказати на їхні гріхи, боячись помсти. Мов білошипники без кігтів і бивнів, яким слід сидіти біля ніг господаря й возносити йому хвалу. Хоча ми навчаємо істині. Від першого до останнього слова. Проте вони нас не слухають і…
Він раптом змовк та зиркнув на неї, тісно стуливши вуста й зціпивши зуби. Шаллан ще ніколи не бачила цього милого подвижника настільки шаленим, настільки злютованим. Вона б нізащо не подумала, що він на таке здатний.
— Вибач, — сказав він, а тоді відвернувся й попрямував проходом у зворотному напрямку.
— Усе гаразд, — запевнила вона, поспішаючи вслід за ним і зненацька почуваючись пригнічено. Вона сподівалася, що за таємничим дослідженням Джасни стоїть щось величніше, загадковіше. Невже й справді йшлося всього лиш про спростування воринізму?
Вони мовчки вийшли на балкон. І там вона усвідомила, що мусить йому сказати:
— Кабсале, я відпливаю.
Той звів на неї здивовані очі.
— Отримала звістку від рідних. Не можу нею поділитися, але залишатись довше не в змозі.
— Щось із батьком?
— З чого ти взяв? Щось чув?
— Тільки те, що останнім часом він стає справжнім відлюдником. І що далі, то більшим.
Шаллан притлумила тремтіння. Новини дістались аж сюди?
— Мені шкода, що доводиться від’їжджати так раптово.
— Ти повернешся?
— Не знаю.
Він питально зазирнув їй у вічі.
— Ти знаєш, коли відпливатимеш?
— Завтра вранці.
— Що ж, — сказав Кабсал. — То, може, хоч намалюєш мене, удостоїш такої честі? Ти ніколи цього не робила, хоча й зобразила багатьох інших подвижників.
Шаллан здригнулася, усвідомлюючи, що він має рацію. Попри проведений разом час, вона так і не створила його портрета. Дівчина знічено прикрила рот вільною рукою.
— Вибач!
Той, здавалось, збентежився:
— Та я ж не з претензією, Шаллан. Насправді це не так уже й важливо…
— Ні, це важливо, — заперечила вона, хапаючи його за руку й тягнучи за собою підвісним переходом. — Моє художницьке приладдя залишилося нагорі. Ходімо.
Вона поспішно підвела його до ліфта й звеліла паршменам доправити їх наверх. Щойно підйомник поповз угору, Кабсал глянув на її руку в своїй. Та поквапливо опустила її.
— Ти не дівчина, а суцільна загадка, — холодно промовив він.
— Я попереджала, — вона притисла до грудей позичену в Паланеумі книгу. — Але ж ти, здається, казав, ніби збагнув мою вдачу.
— Беру свої слова назад, — подвижник глянув на неї. — То ти справді поїдеш?
Шаллан кивнула.
— Мені