Острови шторму та смутку. Гадюка - Бекс Хоган

Мій батько пришвартувався тут лише раз — поповнити провіант — і після цього більше й не потикався. Тут немає незлічимих багатств, які можна вирвати із надр землі, лише безкінечні пагорби та невимовна краса. Батько і не подумав би шукати притулку в бідному селищі, де навіть нема чого поцупити, тому я сподіваюся, що ці його упередження витіснять будь-яку підозру щодо мого поривання до таких місцин. Якщо складеться саме так, я таки зможу щезнути, опинитися подалі від його мстивих очей і розпочати нове життя — без кровопролиття та насильства.

Як і Ґрейс, я тягну човен по пляжу трохи вище, заховавши його за високими піщаними наносами, а тоді повертаюся назад, щоби пригладити ріллю від кіля. Теплий вітерець гладить моє волосся, і я завмираю, нахиливши голову і віддавшись його доторкам. Раптово охоплює дивне бажання знову спустити човен на воду і — вперед, на захід. Там батько і не подумає мене шукати. Цей поштовх настільки сильний, що я пройшла не менше як півшляху назад до човна, аж поки отямилася. Навіть за звичних обставин подорож небезпечними та забороненими водами — ідея далеко не з найкращих; в моєму випадку — це вірна смерть. Тому я стишую голос, що нашіптує мені цю ідею і рушаю якомога дальше, вглиб материка.

У першому поселенні ані живої душі, не видно навіть приблудних собак, що рискають на вулицях, і мені стає якось не по собі. Селище таке ж самотнє, як і дорога, що привела мене сюди. Плющ пообплітав скелети облицьованих будівель, з’єднавши їх між собою. Але я шкірою відчуваю, що за мною спостерігають. Десь у тіні, за закритими дверима, хтось відслідковує кожнісінький мій рух. Я надто пізно усвідомлюю, наскільки відкрита для нападу. Якщо мій батько заверне сюди мене шукати, йому достатньо буде запитати в людей, і ті одразу ж вкажуть на мене.

Раптом хтось ззаду сильно хапає мене за зап’ястя. Від несподіванки мені перехоплює дух, і я боюся найгіршого. Та коли розвертаюсь, опиняюся віч-на-віч зі старенькою жінкою. Її волоссям немовби пройшовся ураган, обличчя спотворене чиряками, а з рота смердить так, що все живе довкола мре.

— Ви шукаєте мене, люба пані? — промовляє вона, і від її дихання в мене сльозяться очі.

— Ні, дякую! — я белькочу, намагаючись відсторонитися, проте її потиск ніби залізний.

— Старенька Тетті чекала на тебе! Мікстури, хіба ні? Ти шукаєш ліки? У мене їх сила-силенна, — вона облизує свої губи, ніби запрошує мене.

Роками я придушувала свої емоції, і цей навик себе виправдав. Хоч мене аж розпирає від цікавості, як вона дізналася про мою пристрасть до лікування, я залишаюся незворушною.

— Я не збираюся нічого купувати!

Старенька Тетті простягає свою скручену руку і торкається моєї щоки.

— В тобі клубочиться не тільки магія, — тягне вона, — Змія.

Вона регоче із моєї враз поблідлої шкіри, а в моїх жилах стигне кров. Страх, мов барабанний дріб, заглушує всі думки — і я вириваюся з її лещат. Як вона могла це знати? Ніщо в моїй зовнішності не виказує приналежність до Гадюки. Тікаючи від неї швидким кроком, я затуляю вуха, аби лише не чути її сміху і волію опинитися за кілометри звідси. Мене не покидає дивне відчуття, що в її присутності мої секрети більше не належать мені, тож я дбайливо притуляю їх до грудей. Якщо моє завдання — вижити, вони повинні хоронитися глибоко в мені. До самого скону!

Вийшовши із селища, я звертаю на стежину і прямую більш мальовничим шляхом прямісінько до центру Острова. Хоч і гадки не маю, де я, проте на душі значно веселіше і спокійніше. Втім одне дуже дивує — куди в цій місцині поділося життя? Що могло так налякати людей, коли навіть удень всі ховаються по домівках? Серед оцих чарівливих краєвидів людина просто не може не випромінювати спокій, таке тут свіже повітря і тепле сонечко. І хоча у моїх скронях досі відлунює страх, я вважаю, що у світі, де немає Гадюки, свобода смакує саме так.

Атож, Квітучий Острів вельми малолюдний, і до самого кінця дня на шляху ані душі, але хоч ця тиша дещо гнітить, глибоко в душі я за неї вдячна. Краще б мені викинути з голови цю попередню зустріч.

Підмічаю, що Острів не настільки бідний на ресурси, як вважає мій батько. Квіти й рослини не становлять для нього ані найменшої вартості, тому він ніколи їх не помітив би, однак серед усіх барв, що розкинулись у полі, я уздріла блідо-рожеву присмеркову рослинку, чиї зерна годяться для лікування кашлю, а запилений пушок крихітної білої місячної квітки використовується для приготування ліків від опіків. Також тут є довгі та яскраві сережки срібноцвіту, він дуже корисний і в якості допоміжного засобу до настою з елдекресу та міслворту, має потужні заспокійливі властивості.

Я певна, що ліків на цьому Острові як піску на морі і їх продають знахарям по всьому Сходу. Якщо це не дорогоцінний ресурс, то інакшого я й не знаю.

Під вечір я знаходжу затишний куточок на лузі, де можу притаїтися, принагідно споживши їжу, що принесла зі собою, однак навіть у такій чудовій місцині, та ще й з ножем у руках глибокий сон мені не йде.

Ще до того, як прокинулися пташки, я знову пускаюся в дорогу, і кожен крок, що віддаляє мене від моря — це маленька перемога. Поволі дозволяю собі повірити в те, що я це зробила — видерлася із батькових лап.

Та коли простую через поле, залите бузковим цвітом дикоросту, моє тіло, як голками, ятрить тривожне передчуття. Птахи замовкли, повітря мертве. І тоді, коли чую, як на пістолі зводиться курок, не сумніваюся, що його дуло спрямоване точно мені в голову.

IX

Я інстинктивно піднімаю руки вгору на знак капітуляції. Якщо це батькові люди взяли мене на мушку — вважай, я вже небіжчиця. Так чи інак, не хочу давати привід для стрілянини.

Однак нічого не відбувається.

Нападник явно вагається, тому я повільно опускаю руки.

— Тримай їх угорі! — праворуч від мене через поле чоловічий голос рокоче мов грім, і я обережно обертаюся в тому напрямку.

— Я неозброєна! — гукаю у відповідь, сподіваючись, що на відстані він не помітить моїх кинджалів. — Не стріляйте! Я