Острови шторму та смутку. Гадюка - Бекс Хоган
До стосунків між Йореном та Томасом я звикла не одразу. Одного ранку, коли сонце немилосердно пекло, а робота кипіла, Йорен попросив Томаса принести води, і той слухняно побіг додому, щоб повернутися з повним глеком. Він уже підбігав до батька, радіючи, що виконав важливу місію, коли перечепився і упав долу, вихлюпнувши увесь глечик на землю.
Моє серце аж підстрибнуло від страху — що воно зараз буде? Малого відшмагають ременем чи покарання виявиться ще гіршим? Бо я знаю, як би зреагував на таке мій батько.
Йорен рвучко підхопився, але без злості. За лічені секунди він опинився біля сина, допомагаючи піднятися та обтрушуючи його коліна.
— Сильно вдарився? Ти ж мало не проломив землю! — його голос звучав лагідно, а за жартом ховалась турбота.
Томас посміхнувся.
— Все добре, тату! Пробач за воду!
Йорен поклав руку на синове плече і міцно його стиснув, а я стояла ніби вкопана і дивилася, як вони сміються.
Мій батько змусив би мене стати на коліна й, обіпершись руками, лакати розлиту воду із землі, як собака.
Я завжди знала тільки одну сім’ю, і мені на думку не спадало, що можна жити якось інакше — тож теплі стосунки між батьком і сином не перестають мене вражати. Ба більше, Йоренова доброта торкається й мене: за помилку тут не карають, а навчають. Коли спіткає невдача, мені простягають руку допомоги та підбадьорюють. Йорен так тісно залучив мене до справ своєї сім'ї, що я уже почуваюся її частиною.
Навіть Клара потроху теплішає до мене. Знаю, вона ніколи не визнає цього, однак їй не під силу приховати ніжність в очах, коли вона звертається до мене, чи (навіть частіше) лає. Цікаво — от якби вона була моєю мамою, яким було б моє життя?
Цей крихітний куточок світу аж по вінця наповнений любов’ю.
Але мій голос вперто каже мені — тікай.
Я не зважаю на нього, бо відчуваю — я тут на своєму місці. І якщо сюди забредуть розбійники, мені під силу захистити свою нову сім’ю навіть краще, ніж вони можуть собі уявити. Я маю намір зостатися; я хочу цього; я тут щаслива!
Чого я маю йти геть?
Відпочиваю я двічі на тиждень, коли Йорен вирушає в сусіднє поселення — доставити торговцям урожай. Попервах він запрошував мені з собою, та я боялась випадково натрапити на недругів, і з того часу він більше й не згадував про це.
Певна річ, ці два дні давали відпочинок тільки від поля, бо в Клари для мене завжди купа справ по дому. Сьогодні ми випікаємо хліб — і працюємо удвох серед тиші, в якій панує повага та легкість. Кларі до снаги жіноча компанія, і вона передає мені свою мудрість так, ніби я її донька. Хоч на вигляд вона і колюча, проте за тією маскою ховається стільки дотепу й тепла, і добитися її нечастої усмішки прирівнюється до тисячі скарбів.
Буває, саме в цій тиші нишком приходять незвані думки — про життя, від якого я накивала п’ятами. Відтоді минуло майже шість місяців. Чи Ґрейс бодай колись думає про мене? А Бронн? Не хочу ятрити себе думками ні про них, ні про батькову неспроможність захистити Острови від розбійників. Хочу думати лише про хороше, а про все лихе забути, особливо про Принца, з яким мала побратися, про той фальшивий союз, який нас очікував… Цікаво, що мій батько скаже про мене Королю? Втім не хочу цього навіть уявляти, а щоб стерти це з пам’яті, товчу тісто, спрямувавши на нього всю силу мого зречення.
Коли обід вже на столі, а Томаса гукали декілька разів, Клара обертається до мене і зітхає:
— Побіжи приведи його, гаразд? Без сумніву, він там на лузі шукає мишей, щоб їх порятувати.
Я заливаюся сміхом, адже точнісінько так каже Томас і, пообіцявши не затримуватися, вибираюся на спекотне полуденне повітря. Низину оповиває медовий аромат, від якого я п’янію. Плетуся туди, де серед квітів вмостився Томас.
Стаю біля нього навколішки.
— Тебе кличуть!
Він повертає до мене вродливе обличчя і посміхається, наче сонечко:
— Поглянь!
Це невеликий шматок дерева.
На ньому вирізьблено знайомий профіль. Дуже навіть знайомий. Мій.
— Тобі подобається?
Повільно беру його в руки. Важко повірити, але бачу це на власні очі.
— Ти сам це зробив?
Він радісно киває головою.
— Це ти!
— Ну, я бачу! Він дивовижний. Я і не здогадувалася, що ти таке вмієш.
Він знизує плечима.
— Якщо хочеш, я тебе навчу. Але тобі доведеться користуватися ножем, а мама каже, що вони гострі і небезпечні.
Я дивлюся на невеличке лезо в його руці, що з роками наполовину сточилося, і не можу стримати усмішку.
— Я спробую. Але покажеш іншим разом, бо твоя мама просить, щоб ти негайно прийшов і поїв.
Вже збираюся підвестися, але помічаю дещо, від чого холоне кров. Ховаючись за високою травою, через луг до нас крадеться вовчиця. Її намір зрозумілий, ми — обід.
— Дай-но свою зброю! — я шепочу, жестами наказуючи Томасові завмерти.
Він теж помітив мисливицю, і я відчуваю його страх в момент, коли він вкладає ножа мені в руку.
— Будь обережна! — хапаючись за складки моєї спідниці, просить хлопчик, поки я піднімаюсь на ноги.
Цей кидок — нехитра штука, я вражала значно дрібніші і віддаленіші мішені. Але якщо сточене лезо не впорається із завданням, нас чекає халепа.
Ніж, затиснутий у руці так, ніби він частина мого тіла, заспокоює мене. Поратися на землі теж цікаво, але де я справжня — це тут і зараз. Від усвідомлення цієї істини мене проймає легке тремтіння, але на роздуми нема часу. Я притьмом цілюся і роблю блискавичний кидок. Вовчиця із виском звалюється на землю, ніж прохромлює її груди. Полегшено видихаю і обертаюся до Томаса; він витріщається на мене із справжнім благоговінням.
— Почекай тут. Я перевірю, чи вона мертва.
Я сторожко пробираюся крізь посіви й опиняюся біля тіла. Вовчиця худа-худюща, і це зовсім не дивно — мабуть, неабияк зголодніла, що полює на людей. Я тягнуся до неї, щоб витягнути ножа, але трохи вагаюся: а раптом вона не мертва?
Вона мусила померти, я ж-бо цілилася прямісінько в серце! Але там, у тілі, досі щось ворушиться, щось гуде собі, ледь-ледь чутно. Я вже зустрічала подібне у пташок і людей, це останній шепіт життя. Він ще тримається тіла, коли смерть уже тут, і завжди присутній,
