Острови шторму та смутку. Гадюка - Бекс Хоган
Вгамовуючи паніку, що так і хоче мене поглинути, миттю знаходжу, де Ґрейс заховала човен і щосили штовхаю його по пляжу, прямісінько у воду. Тепер швидко на весла — коли ж кляті ноги припинять тремтіти — і відгрібаю.
Мене беруть дрижаки як не від холоду, то від страху, а швидше — від усього цього вкупі. Як би не було, вороття вже немає.
Я кинула виклик моєму батькові. На очах у його людей.
Під час своєї Ініціації.
Він цього не забуде і не пробачить. А Бронн… Як же йому спало на думку застрелити в’язня? Мій батько просто озвіріє. Як він покарає Бронна? І чому після всього, що між нами сталося, Бронн ризикнув мені допомогти? Чи не сплановано мою поразку заздалегідь — щоб довести мою слабкість? Невже він був частиною плану?
Щомиті пульсація у щелепі нагадує про батьків кулак. Око вже встигло набрякнути, і лікувальна мазь не завадила б. Натомість за пазухою лише два кинджали та компас від Ґрейс, а я похитуюся десь посеред океану, від якого в мене аж жижки трусяться, одна-однісінька і рахую, скільки козирів у мене на руках. Якщо Ґрейс розкаже про наш причал, мене одразу вистежать. І навіть якщо вона триматиме язика за зубами, «Діва» рано чи пізно мене наздожене, якщо вчасно не знайти собі сховище.
Тож я налягаю на весла. Кожен рух викликає у тілі різкий біль, але й поскаржитися немає кому. Найкращий шанс на порятунок — це обійти Острів, максимально збільшивши відстань між мною та заякореною «Дівою». Я в змозі триматися ближче до берега, а вона ні, і якщо Місяць так і не вийде з-за хмар, мені вдасться залишитися невидимкою. Пережити ніч, а тоді вже думати, як бути завтра.
Ніяк не викину з голови Ініціацію, так збентежила її простота. Я чекала купи завдань і готувалася до них роками, щоб продемонструвати бойову майстерність, безпомилкове знання історії та й загалом довести свою користь як члена екіпажу. Якщо він хотів лише, аби я холоднокровно вбивала, який сенс у тому навчанні?
Ось воно що!
Ось у цьому й весь задум!
Кожна Ініціація індивідуальна, і вбивство — це те одне-єдине, від чого я завжди відмовлялася, а треба ж було довести, що я на нього здатна. Коли прийшов час забрати чуже життя, я провалила екзамен. Ба більше. Я виявила байдужість. А яка ти вбивця, якщо не вбиваєш?
Але тепер це не має значення.
Дивлюся на небо. Там безліч зірок — як і ластовиння на моєму обличчі. Недарма Бронн жартував, мовляв, якщо раптом заблукаю, вони завжди приведуть мене додому. Чого ж вони мовчать? Та й немає у мене дому — мабуть, така ціна свободи — є лише жалюгідний човен, що поволі несе мене подалі від єдиного життя, яке я знала.
Ніч ніяк не закінчиться, і навіть вітру нема, щоб скласти мені компанію, самі лише брижі від моїх весел порушують спокій. На ранок я досягаю протилежного краю Острова і досі не бачу, що мене шукають. Може, ніхто й не збирався цього робити? Певне, у батька є важливіші справи, ніж ганятися за своєю непокірною дитиною. Чи може поразка під час Ініціації означати те, що я більше не вважаюся людиною, яку варто повернути?
Довіку ховатися у печерах Третього Острова я не збираюся, і якщо погоні справді немає, чого б не ризикнути вийти у відкрите море? Не така це вже й погана ідея, усю ніч вона крутилась у моїй голові.
До самого ранку я не стулила очей, а через голод і спрагу в голові запаморочилося. Сонце ледь зійшло, а вже так пекельно пече; на моєму чолі виступили горошинки поту і блищать, мов діаманти. Мене мучить спрага, і я ледь утримуюся, щоб не випити морської води — знаю, ЩО З ТОГО не вийде нічого доброго. На долонях здулися мозолі, із кожним помахом дерев’яних весел їхня шершава поверхня обдирає шкіру, а губи потріскалися від зневоднення.
Декілька годин потому дозволяю собі трішки перепочити і по черзі занурюю руки у воду, щоб сіль полікувала пошкоджену шкіру, бо кращого способу наразі не бачу. Там внизу причаїлися розмаїті створіння, для яких мої закривавлені пальці — виняткові ласощі. Та я не встигаю вилаяти себе за легковажність, коли раптом помічаю корабель на горизонті.
Моя перша реакція — паніка, проте секунду потому сварю себе за дитячість. Судно, що курсує в моєму напрямку — невеличкий двощогловий вітрильник з одним лише піднятим вітрилом, і це точно не «Діва». Дуже ймовірно, що це торговці, тож я більш ніж певна, що на борту в них знайдеться провізія. Мені цього вистачає, щоб прийняти рішення. Навряд чи я виживу в таку спеку, якщо і далі дрейфуватиму, тому просто змушена потрапити на те судно.
Я зриваюсь на ноги і, незважаючи на хитавицю, гарячково махаю руками, щоб привернути увагу. За якусь мить суденце змінює курс і швидко прямує до мене. На душі тривожно, і тільки кинджали дають мені бодай крихту розради. Я змикаю повіки і міркую: якщо вони виявляться недоброзичливими і відмовляться підвезти, доведеться захопити їхнє судно.
Як тільки воно пристає до мого човника, мені одразу стає зрозуміло, що це за люди. На борту троє літніх на вигляд чоловіків — їхня шкіра обвітрилась і провисає на кістяках. Без сумніву, життя їх зовсім не щадило, однак тільки-но побачивши мене, вони одразу пожвавішали — так само Клів, бува, спалахував, коли його погляд довше затримувався на моїх грудях.
Ніщо не дається просто так.
Їхні наміри ясні, як день, тож я знаю, що маю зробити, хоч ця перспектива мене зовсім не тішить.
— Доброго ранку, юна леді! — вигукує один з них, бородань. — Потребуєте допомоги?
— Так! — я відповідаю і помічаю, що вони розглядають мене як легку здобич. — А ви, бува, не прямуєте до Четвертого?
— На жаль, ні, — відповідає Бородань, обмацуючи мене масним поглядом, — але гадаю, ви б могли нас гарно попросити!
— Дякую вам!
В той час Бородань перекидає буксирний трос, а я хутко кріплю його до свого човна.
Інший чоловік, у якого на верхній щелепі жодного зуба, простягає мені руку. Я і сама легко можу залізти на борт, та хочу, щоб вони повірили в мою безпорадність, тож дозволяю витягнути мене нагору. Мене ледь не вивертає
