Бенкет круків - Джордж Мартін
— Добрі лицарі,— мовив один з братів,— любов Матері з вами.
— Із вами, брате,— відгукнувся сер Іліфер.— Хто ви?
— Бідарі,— мовив кремезний чолов'яга з сокирою. Попри холод осіннього лісу, він був без сорочки, а на грудях мав вирізану семикутну зірку. Такі зорі собі на шкірі вирізало андальське воїнство, коли тільки перетнуло вузьке море, щоб захопити королівства перших людей.
— Ми прямуємо в місто,— мовила рослява жінка, впряжена в посторонок воза,— веземо ці святі кості Бейлору Благословенному, шукаючи помочі й заступництва короля.
— Приєднуйтеся, друзі,— запропонував сухорлявий коротун у потертій септонівській хламиді, на шиї в якого висів на шнурку кристал.— Вестеросу потрібен кожен меч.
— Ми їдемо в Сутінь-діл,— заявив сер Крейтон,— але можемо провести вас на Королівський Причал.
— Якщо маєте чим заплатити за такий супровід,— докинув сер Іліфер, який був хоч і без гроша, та не без практичності.
— Горобцям золото до нічого,— сказав септон.
— Горобцям? — розгубився сер Крейтон.
— Горобець — найскромніша й найпростіша пташка, а ми — найскромніші й найпростіші люди,— сказав септон з худим вилицюватим обличчям і короткою борідкою, каштановою з сивиною. Ріденьке волосся він стягнув на потилиці в Гульку, а його босі ноги були чорні, шишкуваті й загрубілі, як коріння дерева.— Це кості праведників, замордованих за віру. До самої смерті служили вони Сімом. Деякі померли від голоду, а декого закатували. Септи в нас порабовані, дівчата й молодиці поґвалтовані безбожниками й бісопоклонниками. Навіть над німотними сестрами чинили наругу. Матір Небесна плаче від муки. Час усім помазаним лицарям покинути своїх земних володарів і захистити святу Віру. Ходіть з нами до міста, якщо шануєте Сімох.
— Шанувати я їх шаную,— мовив сер Іліфер,— але маю щось їсти.
— Як і всі діти Матері.
— Ми прямуємо в Сутінь-діл,— прямо сказав сер Іліфер.
Один із жебручих братів сплюнув, а якась жінка застогнала.
— Липові ви лицарі,— мовив здоровань з вирізаною на грудях зіркою. Дехто почав вимахувати дубцями.
Босий септон втихомирив їх:
— Не судіть, бо суд належить Отцеві. Нехай ідуть з миром. Вони теж бідарі, які загубилися на землі.
Брієнна пустила кобилу трохи ближче.
— І моя сестра загубилася. Тринадцятирічна панна з золотисто-каштановими косами, мила на вроду.
— Всі Материні діти милі на вроду. Нехай Діва стереже бідолашну панну... і вас також,— мовив септон, закидаючи собі на плече один з посторонків воза, щоб тягнути його далі. Жебручі брати знову заспівали. Брієнна разом з лицарями-бурлаками, сидячи верхи, дивилася, як валка повільно проходить повз, рухаючись поритою коліями дорогою Розбі. Помалу співи стихли вдалині.
Сер Крейтон відірвав від сідла зад, щоб почухатися.
— Що за люди здатні вбити святого септона?
Брієнна добре знала, що то за люди. Поблизу Дівоставу, пригадувала вона, браві компанійці за ноги підвісили на дерево септона та вправлялися на цій мішені в стрільбі з лука. Цікаво, подумала Брієнна, чи нема на возі і його кісток серед інших?
— Тільки дурень ґвалтуватиме німотну сестру,— казав сер Крейтон.— Вже торкнутися її... Кажуть, вони — Невідомцеві жони, й жіночі принади в них холодні й мокрі, як лід,— він зиркнув на Брієнну.— Ее-е... перепрошую.
Брієнна приострожила коня, рушаючи в напрямку Сутінь-долу. За мить за нею попрямував сер Іліфер, а замикав вервечку сер Крейтон.
За три години наздогнали ще один гурт, що рухався у Сутінь-діл: купця зі слугами в товаристві ще одного лицаря-бурлаки. Купець їхав на сірій у яблуках кобилі, а слуги по черзі тягнули його фургон. Четверо впряглися в посторонки, а ще двоє йшли біля коліс, однак, зачувши тупотіння коней, оточили фургон, озброєні ясеневими пішнями з залізними гостряками. Купець тримав напоготові арбалет, а лицар-бурлака — клинок.
— Пробачте за таку підозріливість,— гукнув купець,— але часи тривожні, а захистити мене може тільки добрий пан Шадрик. Хто ви?
— Ну,— ображено озвався сер Крейтон,— я — славний сер Крейтон Довгоніг, їду з битви на Чорноводді, а це мій товариш, сер Іліфер-без-гроша.
— Ми не збираємося вас кривдити,— сказала Брієнна.
Купець з сумнівом роздивлявся її.
— Міледі, вам безпечніше було вдома сидіти. Навіщо ви вдяглися так неприродно для жінки?
— Я шукаю сестру,— Брієнна не наважилася згадувати Сансине ім'я, адже дівчину звинувачували у царевбивстві.— Високородну панну, прегарну на вроду, з синіми очима й золотисто-каштановим волоссям. Може, ви бачили її з огрядним сорокарічним лицарем, або ж із п'яним блазнем.
— На дорогах повно п'яних блазнів і збезчещених панн. Що ж до огрядних лицарів, то в людини чесної недовго черево лишатиметься круглим, коли навколо стільки людей недоїдає... хоча ваш сер Крейтон, схоже, зовсім не голодував.
— У мене кістки широкі,— заперечив сер Крейтон.— Може, проїдемо трохи разом? Не маю сумнівів щодо відваги сера Шадрика, проте він дрібненький, а три мечі завжди кращі, ніж один.
«Чотири мечі»,— подумала Брієнна, але притримала язика.
Купець поглянув на свого охоронця.
— Що скажете, сер?
— Ну, цих трьох нема чого боятися,— мовив сер Шадрик — жилавий чолов'яга з вузьким лисячим обличчям, гострим носом і кучмою яскраво-рудого волосся, який сидів на сухорлявому каштановому рисаку. І хоча на зріст він заледве мав метр шістдесят, тримався дуже самовпевнено.— Один старий, другий тлустий, а ота дебела взагалі жінка. Нехай їдуть.
— Як скажете,— купець опустив арбалет.
Коли знову рушили, лицар-найманець трохи відстав, щоб добре роздивитися Брієнну, так наче то — добрий окіст солоної свинини.
— А ви дівка міцна й здорова, сказав би я.
Насмішки сера Джеймі ранили, а от слова коротуна Брієнну не зачепили.
— Велетка — в порівнянні з деким.
Коротун розсміявся.
— Де треба, в мене все велике, дівко.
— Купець представив вас як Шадрика...
— Сер Шадрик з Тінистої Полонини. Дехто кличе мене Маячливим Мишеням,— він обернув щита, щоб показати свій герб — велику білу мишу з лютими червоними очима, на тлі синьо-брунатних хвиль.— Брунатне — то ті землі, що я перейшов, а синє — то річки, що я переплив. Миша — то я.
— А ви маячливий?
— Ще б пак. Звичайні миші від крові й колотнечі утікають. А маячливе мишеня саме їх шукає.
— Тільки,
