Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Паршенді бачили наших служників і спантеличені ними. “Де їхня музика?” — знову й знову запитує в мене Клейд. Я ніяк не збагну, що саме він має на увазі. Але наші паршмени ніяк на них не реагують і не виявляють жодного зацікавлення до того, щоб їх наслідувати. Це заспокоює.
Питання щодо музики може бути пов’язане з безперервним мугиканням і наспівуванням, яке полюбляють паршенді. Вони мають надприродну здатність співати дуетом. Присягаюся, що якось я полишив одного паршенді, котрий наспівував собі під ніс, і незабаром поминув іншого, що ніяк не міг чути першого, але виводив ту саму пісню — у тому ж темпі, на той же мотив і з тими ж словами. Мені аж моторошно стало!
Їхній улюблений інструмент — барабан. Вони грубої роботи, а з боків поцяцьковані відбитками вмочених у фарбу долонь. До пари примітивним житлам, зліпленим із каміння та крєму. Паршенді споруджують їх у схожих на кратери скельних формаціях з одного краю Розколотих рівнин. Я запитав у Клейда, чи не лякають їх великобурі, але той лише засміявся: “А чого боятися? Якщо наші хижі зруйнує вітром, ми можемо відбудувати їх знову, хіба ні?”»
В іншому кінці ніші Джасна прошаруділа книгою, перегортаючи сторінку. Шаллан відклала вбік свій томик і перебрала фоліанти на столі. У її філософських студіях була тимчасова перерва, і дівчина знову взялася вивчати вбивство короля Ґавілара.
З-під споду книжкового стосу вона витягла невеличкий кодекс — мемуари, надиктовані буревартівником Матаїном, одним з учених, які були тоді з королем. Підопічна гортала сторінки, шукаючи потрібний уривок. Він містив опис першої зустрічі з мисливським загоном паршенді.
«Це трапилося після того, як ми отаборилися біля глибокої річки у сильно залісеній місцевості. Вона ідеально пасувала для довготривалої стоянки: непролазні хащі деревокачанника мали захищати нас від великобуряних вітрів, а улоговина ріки унеможливлювала підтоплення. Його Величність мудро дослухався до моєї поради й вислав рекогносцирувальні загони вверх і вниз за течією.
Розвідники на чолі з великим князем Далінаром першими наткнулися на цих дивних, неприручених паршменів. Коли той повернувся до табору й розповів, що бачив, я — разом із багатьма іншими — відмовлявся вірити його твердженням. Не випадало сумніватися, що ясновельможний Далінар просто натрапив на служників-паршменів ще однієї експедиції на кшталт нашої.
Однак коли наступного дня ті завітали до нас у табір, надалі заперечувати їхню реальність стало неможливо. Вони прибули вдесятьох — паршмени як паршмени, але більші за тих, до яких ми звикли. Шкіру одних укривали чорно-червоні мармурові розпливи, інших — червоно-білі, як-от найчастіше побачиш в Алеткарі. Ці дикуни мали розкішну зброю — з відшліфованої до блиску сталі, вкритої вигадливим гравіруванням, — але носили простеньке вбрання з плетеної нарбінової матерії.
Незабаром ці дивні паршмени так захопили Його Величність, що він наполіг на моєму вивченні їхньої мови та суспільного устрою. Мушу визнати, що спочатку моїм наміром було розкрити певний пов’язаний з ними обман або ж розіграш. Однак що більше ми дізнавалися, то чіткіше я усвідомлював, як сильно помилявся у своїй первинній оцінці».
Замислившись, Шаллан постукувала пальцями по сторінці. Тоді дістала товстенький том під заголовком «Король Ґавілар Холін: біографія», виданий вдовою монарха, Навані, за два роки до того. Вона взялася гортати сторінки, шукаючи потрібний абзац:
«Мій чоловік був чудовим правителем: запальним вождем, неперевершеним дуелянтом і генієм військової тактики. Проте від ученого не мав анічогісінько — жодної академічної жилки. Він ніколи не виявляв інтересу до прогнозування великобур, нудився від розмов про науку та не звертав уваги на фабріали, аж доки їхня корисність на полі бою не стала незаперечною. Ґавілар був утіленням класичного ідеалу справжнього чоловіка».
— Чому він так зацікавився ними? — уголос запитала Шаллан.
— Га? — не зрозуміла наставниця.
— Король Ґавілар, — уточнила підопічна. — Ваша мати в написаній нею біографії категорично стверджує, що вчений із нього був нікудишній.
— Це правда.
— Але його дійсно цікавили паршенді, — заперечила дівчина. — Причому ще до того, як він хоча б теоретично міг дізнатися про Сколкозбройці. Як випливає з мемуарів Матаїна, король захотів розібратися в їхніх мові, соціумі та музиці. А чи все це — для красного слівця: щоб виглядати соліднішим науковцем в очах майбутніх читачів?
— Ні, — відказала принцеса, опускаючи книгу, з якою працювала. — Що довше він залишався на Нічийних пагорбах, то сильнішим ставав його інтерес до паршенді.
— От і маємо суперечність. Чого б це людина, яка ніколи раніше не цікавилася наукою, і раптом аж так захопилася?
— Так. Мене це теж дивувало. Проте інколи люди змінюються. Після його повернення цей інтерес став мені у пригоді: ми провели чимало вечорів, обговорюючи батькові відкриття. Я не так часто отримувала можливість відчути з ним духовний зв’язок.
Шаллан закусила губу.
— Джасно, — зрештою запитала вона, — чому ви доручили мені досліджувати саме цю подію? Адже ви прожили її, і вам наперед відомі всі мої «відкриття».
— Мені здається, що свіжий погляд може дати свої плоди, — принцеса з книги перевела очі на Шаллан. — Я не чекаю від тебе готових відповідей. Але натомість сподіваюся, що ти помітиш деталі, які прогледіла я. Ти починаєш розуміти, як сильно змінився мій батько впродовж тих місяців, а це означає, що копаєш глибоко. Хочеш — вір, а хочеш — не вір, проте мало хто звернув увагу на щойно виявлену тобою суперечність, хоча й не бракує тих, хто зауважив пізніші зміни його особистості — уже коли він повернувся до Холінара.
— Нехай навіть так, а все ж, вивчаючи цю проблему, я почуваюся дещо ніяково. Напевно, і досі перебуваю під впливом уявлень моїх гувернанток: молодим паннам, мовляв, годиться вивчати лише класику.
— Класична спадщина займає особливе місце, тож принагідно я відсилатиму тебе до таких праць — як-от під час вивчення етики. Проте збираюся залучати їх лише як доповнення до актуальніших проектів. Основний акцент має робитися на них, а не на суто академічних головоломках давноминулих днів.
Шаллан
