Танок драконів - Джордж Мартін
Хоча навколо вогнища зібралося лише декілька вояків Нічної варти, з дахів, вікон і великих маршових сходів спостерігало ще чимало. Джон подумки занотував, хто є, а кого немає. Деякі були на чергуванні, інші пішли спати, відстоявши чати. Однак багато хто не прийшов, щоб таким чином висловити своє несхвалення. Серед таких були Отел Ярвик і Бовен Марш. Септон Селадар ненадовго вийшов із септу, перебираючи в руках семигранний кристал, який висів у нього на шиї на довгому шнурку, та щойно почалися молитви, знову пішов до себе.
Мелісандра піднесла руки, й полум’я з канави стрибнуло їй на пальці, як великий червоний собака на кістку. Назустріч сніжинкам, які сипалися з неба, зметнувся вихор іскор.
— О Царю світла, дякуємо тобі,— співала вона до пожадливого полум’я.— Дякуємо за хороброго Станіса, короля нашого твоєю милістю. Спрямуй його й оборони, Р’глоре. Захисти від зради лихих людей і дай йому силу знищити слуг темряви.
— Дай йому силу,— підхопили королева Селіза, її лицарі та фрейліни.— Дай йому мужність. Дай йому мудрість.
Аліс Карстарк узяла Джона під руку.
— Довго ще, лорде Сноу? Якщо мені судилося потонути в цих снігах, хочу померти заміжньою жінкою.
— Ще трохи, міледі,— запевнив її Джон.— Зовсім трохи.
— Дякуємо тобі за сонце, яке нас зігріває.— підспівувала королева.— Дякуємо тобі за зорі, які стережуть нас у пітьмі ночі. Дякуємо тобі за домашні вогнища й за смолоскипи, які відганяють страшну пітьму. Дякуємо тобі за наш піднесений дух і за полум’я у наших череслах і наших серцях.
— Нехай підійдуть ті,— нарешті промовила Мелісандра,— хто хоче поєднатися.
У світлі полум’я її тінь падала на Стіну, а рубін на шиї сяяв на тлі білої шкіри.
— Міледі,— обернувся Джон до Аліс Карстарк.— Ви готові?
— Так. О так.
— Вам не страшно?
Дівчина усміхнулася, настільки нагадавши Джонові його меншу сестричку, що в нього стислося серце.
— Нехай бояться мене.
На її щоках танули сніжинки, але коси їй накрили мереживом, яке десь примудрився відшукати Шовк; сніг, що нападав на те мереживо, вінчав її голову, наче крижана корона. Щоки дівчини розчервонілися, а очі іскрилися.
— Володарка зими,— стиснув Джон її за руку.
Магнар тенійський чекав біля вогнища, вдягнений як до бою: в хутро, дублену шкіру га бронзову кольчугу-луску, з бронзовим мечем при боці. Через залисини на чолі він здавався старшим за свій вік, та коли він обернувся подивитися, як наближається наречена, Джон побачив у ньому хлопчика. Очі магнара були величезні, як два горіхи,— Джон не мав певності, що саме викликало такий побожний страх — вогонь, жриця чи дівчина. «Аліс і сама не відає, наскільки була права».
— Хто віддає цю жінку? — запитала Мелісандра.
— Я,— озвався Джон.— Ось іде Аліс із дому Карстарків, жінка доросла і розквітла, законнороджена і шляхетна.
Востаннє стиснувши Аліс за руку, Джон відступив, долучаючись до інших.
— Хто прийшов її узяти? — запитала Мелісандра.
— Я,— стукнув Сигорн себе у груди.— Магнар тенійський.
— Сигорне,— звернулася Мелісандра,— чи ділитимеш ти свій вогонь з Аліс, чи зігріватимеш її в ніч темну і повну жахіть?
— Присягаюся,— запевнив магнар, і його обітниця білою хмаркою злетіла в повітря. На плечі йому нападав сніг. Вуха почервоніли.— Полум’ям червоного бога зігріватиму її до кінця її днів.
— Аліс, присягаєшся ділити свій вогонь із Сигорном і зігрівати його в ніч темну і повну жахіть?
— Допоки в ньому вирує кров.
Дівочий плащ нареченої був з чорної вовни Нічної варти. На нього пришили променисте сонце Карстарків з такого самого білого хутра, як і облямівка.
Мелісандрині очі сяяли ясно, як рубін на шиї.
— То підійдіть до мене і станьте одним цілим.
Вона змахнула рукою, підкликаючи їх, і стіна полум’я, заревівши, зметнулася вгору, розпеченими жовтогарячими язиками ловлячи сніжинки. Аліс Карстарк узяла свого магнара за руку.
Рука в руці вони перестрибнули через вогнище.
— У вогонь пірнуло двоє людей,— промовила червона жінка, а вітер задер її шарлатні спідниці, й довелося їй притримати їх рукою. Мідне волосся танцювало в неї над плечима.— А випірнає одна. Що поєднав вогонь, нікому не вільно роз’єднувати.
— Що поєднав вогонь, нікому не вільно роз’єднувати,— луною підхопив почет королеви, і тенійці, і навіть декілька чорних братів.
«Крім королів і дядьків»,— подумав Джон.
Креган Карстарк з’явився за день після своєї небоги. З ним приїхало двоє озброєних вершників, мисливець і зграя собак, які йшли по сліду леді Аліс, як по сліду оленя. Джон Сноу перестрів їх на королівському гостинці, за півльє від Кротівки, поки вони не доїхали до Чорного замку, де змогли б заявити гостеправо або викликати його на переговори. Один з Карстаркових вояків випустив у Тая арбалетну стрілу й поплатився за це життям. Лишилося четверо плюс сам Креган.
На щастя, у замку дюжина крижаних камер. Місця достатньо для всіх.
Як і багато чого іншого, за Стіною не знають геральдики. Тенійці не мають фамільного герба, як це заведено в Сімох Королівствах, отож Джон сказав стюардам щось вигадати. Знається, вийшло добре. На шлюбному плащі, якого Сигорн застебнув на плечах леді Аліс, красувався бронзовий диск на полі білої вовни, оточений полум’ям, пошитим зі стрічок шарлатного шовку. Для тих, хто на такому розуміється, було очевидно, що це віддзеркалення сонця Карстарків, але герб достатньо відрізнявся, щоб стати гідним дому Тенів.
Магнар мало не зривав дівочий плащ із плечей Аліс, однак шлюбного плаща він застібав майже ніжно. Коли він нахилився поцілувати наречену в щоку, їхнє дихання змішалося. Полум’я знову заревіло. Почет королеви заспівав хвалебну пісню.
— Справа зроблена? — почувся шепіт Шовка.
— Зроблена,— мугикнув Маллі,— і це добре. Вони нарешті побралися, бо я вже геть замерз...— Маллі з головою загорнувся у свій вихідний вовняний плащ — такий новенький, що не встиг ще й поблякнути, але від вітру щоки його розчервонілися, зрівнявшись кольором з полум’яною чуприною.— Гоб приготував глінтвейн з корицею і гвоздикою. Хоч трохи зігріємося.
— Що таке гвоздика? — запитав Оуен Одоробало.
Сніг посипав густіше, і
