Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— І я, — відказав Сиґзіл. — Краще плюну в їхні алетійські пики та сконаю на їхніх мечах, ніж довіку залишуся рабом.

— Ха! А я готуватиму вам ситні страви та подбаю, щоби ви не воювали на порожній шлунок, — пообіцяв Скеля.

— То ти не битимешся разом з усіма? — запитав здивований Данні.

— Це нижче моєї гідності, — відказав рогоїд, задираючи підборіддя.

— Що ж, а я — битимусь, — запевнив Данні. — Я з вами, керманичу.

Голоси залунали один перед одного. Усі повставали. Декотрі похапали списи з мокрої землі. На відміну від інших воїнів, якими командував Каладін, ці не кричали «ура» й не ревіли від збудження. Їх лякала думка взятися за зброю — більшість були рабами чи простими ремісниками. Та все ж вони рвалися в бій.

Каладін ступив крок уперед і почав коротко викладати план.

44

Ридання

За п’ять років до того

Каладін ненавидів Ридання. Воно знаменувало кінець старого та початок нового року — чотири тижні суцільного дощу, який гнітюче накрапав неперервним потоком. Жодної люті чи шаленства великобур — лише млява марудна мряка. Так наче стікав кров’ю конаючий рік, роблячи останні шаркотливі кроки на шляху до кам’яної могили. Хоча решта сезонних метеорологічних явищ налітали й минали непрогнозовано, Ридання стабільно наставало щороку в один і той самий час. На превеликий жаль.

Каладін лежав на похилому даху їхнього будинку в Гартстоуні. Біля нього стояло відерце смоли, прикрите дощечкою. Тепер, коли він закінчив смолити дах, воно майже спорожніло. Ридання було не найкращою порою для цієї роботи, але й настирливий капіж найбільше дратував якраз тепер. Щойно мряка минеться, крівлю законопатять знову, але так їм хоча б не доведеться впродовж кількох найближчих тижнів терпіти невпинний дріб крапель об обідній стіл.

Він лежав на спині, вдивляючись угору. Йому, напевно, варто було би злізти та сховатися в будинку, але він і так уже змок як хлющ. Тож залишився. Подивитися в небо й подумати.

Містечком проходила ще одна армія. Цими днями їх не бракувало: упродовж Ридання вони нерідко поповнювали запаси й перебиралися на нові місця дислокації. Уперше хтозна-відколи на людях показався Рошон, щоб привітати воєначальника — самого головнокомандувача Амарама, очевидно, далекого родича та проводиря сил алетійської оборони в їхньому регіоні. Той був один із найуславленіших воїнів, які ще залишалися в Алеткарі — решта відбули на Розколоті рівнини.

Дрібнісінькі краплинки огортали Каладіна імлою. Багато хто полюбляв ці тижні: великобурі вщухали, за винятком однієї, якраз посеред Ридання. Містяни сприймали цей час як благословенну пору безділля й відпочинку від польових робіт. Але Каладіну кортіло сонця та вітру. Власне, бракувало й великобур із їхнім шалом і запалом. Тяглися безрадісні дні, коли в нього ніяк не виходило зосередитись на чомусь путньому. Неначе відсутність бур не давала набратися сили.

Мало хто бачив Рошона від того злощасного полювання на білошипника, що закінчилося синовою смертю. Він усамітнився в маєтку та ставав усе більшим схимником. Жителі Гартстоуна ходили навшпиньки, неначе очікували, що той може будь-якої миті вибухнути гнівом, спрямувавши його проти них. Але Каладін не тривожився. Адже бурі — людській чи небесній — все ж можна було опиратися. А от це маринування, від якого повільно задихалося саме життя… Воно було значно гірше.

— Каладіне? — долинув голос Тіена. — Ти все ще там?

— Тут, — гукнув той, не ворухнувшись. Ридальні хмари були такі… ніякі. Чи могло бути щось безживніше за цю гнітючу сірість?

Тіен пройшов до задньої стіни будинку, де скісна крівля сягала землі. Його руки були в кишенях довгого дощовика, а голову покривав крисатий капелюх. І те, і друге здавалися завеликі, але одяг завжди так на ньому виглядав. Навіть якщо ідеально підходив за розміром.

Молодший із братів заліз на дах, підійшов до Каладіна та приліг, вдивляючись у небо. Хтось інший, мабуть, спробував би розрадити хлопця — і в нього б нічого не вийшло. Але Тіен немов звідкись знав, що саме треба робити. У той конкретний момент — помовчати.

— Ти любиш дощ, еге ж? — зрештою спитав Каладін.

— Угу, — відказав той. Ще б пак — він любив чи не все підряд. — Хоча на нього важко ось так дивитися. Я те й роблю, що моргаю.

Зачувши це, Каладін чомусь усміхнувся.

— Я дещо змайстрував для тебе, — мовив Тіен. — Сьогодні, у столярні.

Їхні батьки непокоїлись. Рал, містечковий тесляр, прийняв хлопчика на навчання, хоча насправді й не потребував іще одного підмайстра. І тепер був невдоволений його роботою. «Тіен легко відволікається», — скаржився той.

Каладін сів, і Тіен вийняв щось із кишені. То був вигадливо вирізьблений маленький дерев’яний коник.

— Це нічого, що він намокне, — сказав брат, простягаючи іграшку. — Я покрив його водовідштовхувальною сумішшю.

— Тіене, — мовив ошелешений Каладін, — він — прекрасний.

Деталі просто вражали — очі, копита, лінії хвоста. Достоту як у тих величних тварин, що запрягають у Рошонову карету.

— Ти показував його Ралові?

— Він сказав, що вийшло непогано, — відповів Тіен, усміхаючись з-під завеликого капелюха. — Але й зауважив, що натомість я мав би зробити стільця. І ніби як дав прочухана.

— Та як же це… послухай, Тіене, але ж він має бачити, що перед ним — шедевр!

— Ну, цього вже я не знаю, — відказав той, усе ще всміхаючись. — Коник та й годі. А пану Ралу до душі практичні речі. Ті, на яких сидять чи до яких ховають одяг. Але я сподіваюся зробити хороший стілець завтра, і тоді він пишатиметься мною.

Каладін глянув на дитяче обличчя брата й укотре зауважив його привітну вдачу. Той був уже підлітком, а вони й досі залишалися при ньому. «І як же це в тебе виходить завжди всміхатися? — подумалось йому. — Погода нікудишня, хазяїн має тебе за крєм, градоправитель повільно зживає зі світу твою родину. А ти — всміхаєшся. Як так, Тіене?

І чому, дивлячись на тебе, мені й самому хочеться всміхнутись?»

— Батько витратив ще одну сферу, Тіене, — сказав він несподівано для себе.

Щоразу, коли той бував змушений це зробити, він наче робився ще більше змарнілим і меншим на зріст. О цій