Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
— Я не можу врятувати їх, Сил, — з мукою в голосі прошепотів мостонавідник.
— Ти цього певен?
— Кожна з попередніх спроб закінчилась невдачею.
— І тому не вийде й цього разу?
— Так.
Спрен змовкла.
— Що ж, — зрештою мовила вона, — скажімо, твоя правда.
— То навіщо боротись? Я сказав собі, що спробую востаннє. Але зазнав поразки ще до того, як почав. Їх не врятувати.
— А хіба сама боротьба нічого не важить?
— Не для того, хто приречений на смерть.
Він похнюпився.
У голові луною розляглися Сиґзілові слова. «Важить життя, а не смерть. Важить сила, а не слабкість. Важить шлях, а не прибуття».
Каладін глянув угору — на тріщину, крізь яку прозирало небо. Мов далека річечка з чистою, блакитною водою.
Важить життя, а не смерть.
Що означає цей вислів? Що люди мають прагнути жити, а не померти? Але ж це очевидно. А чи в ньому криється інший зміст? Що життя передує смерті? Теж очевидна істина. І все ж ці прості слова промовляли до нього. Шепотіли, що приходить смерть. Вона завітає до кожного. Але їй передує життя. Бережи його.
Смерть — це прибуття. А от шлях — це якраз життя. І важить сáме воно.
Омиваючи Каладіна, кам’яним коридором промчав легкий вітерець. Він приніс підбадьорливі, свіжі запахи, розвіявши сморід гниючих тіл.
Кому є діло до мостонавідників? Усім наплювати на тих, хто на самому дні. І все ж, здавалося, ніби той вітерець знову й знову шепотів до нього: «Важить життя, а не смерть. Важить життя, а не смерть. Живи, перш ніж померти».
Його нога об щось перечепилася. Мостонавідник нагнувся й підняв той предмет. Невеличкий камінчик. У пітьмі його заледве вдавалося розгледіти. І раптом власний настрій здався Каладіну знайомим — ця меланхолія, це почуття безнадії. Такий настрій нерідко огортав його замолоду, найчастіше впродовж Ридальних тижнів, коли небо затягували хмари. Тоді його підбадьорював Тіен, допомагаючи вибратися з депресії. У того це завжди виходило.
Та відколи Каладін утратив брата, боротися з цими нападами туги стало складніше. Він перетворився на горопаху — тому до всього байдуже, зате й нíчого впадати у відчай. Взагалі не мати почуттів було бажаніше, ніж відчувати біль.
«Я підведу їх, — подумав Каладін, міцно зажмурюючись. — Який сенс намагатися?»
Хіба не дурень він, що й досі тримається? Якби ж йому хоч раз випало перемогти! Цього б вистачило. Допоки він вірив би, що може комусь допомогти, допоки вважав би, що не всі стежки ведуть у темряву, у нього залишалася б надія.
«Ти обіцяв собі, що спробуєш востаннє, — подумалось йому. — Вони ж бо й досі не загинули.
Усе ще живі. Поки що».
Він не спробував зробити лиш одного. Такого, що аж надто страшило його. Бо щоразу, вдаючись до цього в минулому, втрачав усе.
Йому здалося, що горопаха стоїть напроти нього. І пропонує вихід — апатію. Невже Каладіну справді хотілося повернутись у той стан? Це був удаваний прихисток. Та іпостась не вберегла його. Він лише глибше й глибше поринав у депресію, аж доки самогубство не здалося привабливішим, ніж таке життя.
«Важить життя, а не смерть».
Каладін випростався, розплющив очі та випустив з руки камінець. І повільно пішов на світло смолоскипа. Мостонавідники попіднімали очі від роботи. Стільки пар питальних очей! І сповнених сумніву, і похмурих, і підбадьорливих. Скеля, Данні, Гоббер, Лейтен. Вони вірили йому. Він пережив великобурю. А це неспростовне чудо.
— Можна було би спробувати ще дещо, — озвався Каладін. — Але, найвірогідніше, воно закінчиться нашою смертю від рук дружньої сторони.
— Нам нічого, крім неї, і не світить, — зауважив Мапа. — Ти сам так сказав.
Ще кілька мостонавідників згідливо закивали.
Командир глибоко вдихнув.
— Нам треба спробувати втекти.
— Але табір охороняється! — заперечив Безвухий Джакс. — Обслугу не випускають за його межі без супроводу. Там знають, що ми б утекли.
— Це вартувало б нам життя, — озвався спохмурнілий Моаш. — Ми за багато миль від цивілізації. Довкола нікого, крім великопанцирників, і ніде перечікувати бурі.
— Знаю, — відказав Каладін. — Але єдина альтернатива — паршендійські стріли.
Мостонавідники мовчали.
— Нас посилатимуть сюди щодня, щоби ми грабували трупи, — повів далі командир. — Причому самих, без супроводу: з прірводемонами жарти погані. Більшість наших трудових нарядів — дурна робота, покликана відволікти від уготованої нам долі. Тож, піднімаючись наверх, ми могли би здавати не всі трофеї…
— Гадаєш, нам слід вибрати одну з розколин і пуститися нею навтьоки? — запитав Шрамм. — Їх намагались картографувати. Але жодна з команд не дісталася протилежного боку Рівнин — усі гинули від прірводемонів чи великобуряних повеней.
Каладін похитав головою.
— Ми зробимо не так.
Він копнув ногою якийсь предмет, що валявся на землі біля нього — зронений спис. Від удару той злетів у повітря — у бік здивованого Моаша, — який упіймав його.
— Я можу навчити вас орудувати такими штуками, — тихо сказав Каладін.
Мостонавідники мовчали, витріщившись на зброю.
— І чим це допоможе? — запитав Скеля, котрий узяв у Моаша ратище й уважно оглянув його. — Нам не дати відсіч армії.
— Звісно, — погодився Каладін. — Та якщо я вас натреную, то якось уночі ми зможемо напасти на вартових, які чергують біля воріт, і вибратися з табору, — він обвів своїх людей очима, по черзі зустрівшись поглядами з кожним із них. — Щойно опинимося на волі, як навздогін нам вишлють солдатів. Садеас не потерпить, щоби мостонавідники вбивали його воїнів і це сходило їм з рук. Будемо сподіватися, що він недооцінить нас і спочатку відправить невеличкий загін. Якщо ми розіб’ємо його, то нам, можливо, і вдасться дістатися досить далеко, щоби заховатися там. Буде небезпечно. Садеас ні перед чим не зупиниться, щоб перехопити втікачів, і зрештою нас розшукуватиме ціла рота. Та що тут, бодай йому буря, балакати: найвірогідніше, нам і з табору не вибратися. Проте це хоч якийсь шанс.
Він вичікувально замовк, а мостонавідники, вагаючись, перезирнулися.
— Я з тобою, — промовив Тефт і випростався.
— Я