Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— І що?

Каладін не звернув на нього уваги: знову беручись до праці, він заходився стягувати чобіт із солдата, чия малогомілкова кістка здавалася роздробленою в трьох різних місцях. І від цього знімати взуття було — бий його грім — неспосібно.

— Що ж, може, ми й загинемо, — кинув немолодий співбесідник. — Але, можливо, суть не в тому, щоб вижити.

Кому-кому, але чого б це Тефту підбадьорювати його?

— Якщо суть не у виживанні, то в чому ж?

Нарешті він стягнув-таки чобіт. А тоді повернувся до наступного трупа в ряду — і застиг.

Каладін не впізнав його, але жилет і сандалії безпомильно вказували, що той належав мостонавіднику. Мертвяк незграбно простягся вздовж стіни — з руками по швах, ледь відкритим ротом і впалими очницями. На одній із його долонь позлазила зчесана шкіра.

— Хто його зна, у чому суть, — буркнув Тефт, — але отак здатися — це просто жалюгідно. Ми повинні триматися. Аж доки нас не приберуть ворожі стріли. Чув вислів — «важить шлях, а не прибуття»?

— І що ж це може означати?

— Не знаю, — відказав той і миттю потупив погляд. — Просто засіло в пам’яті.

— Це щось із балачок Загублених Променистих, — устряв Сиґзіл, який проходив мимо.

Каладін кинув погляд убік. Інтелігентний азіш якраз клав на купу щита. Він звів на них очі, і в світлі смолоскипа його брунатна шкіра здалася чорною.

— Це був їхній девіз. Чи принаймні його частина. «Важить життя, а не смерть. Важить сила, а не слабкість. Важить шлях, а не прибуття».

— Загублених Променистих? — перепитав Шрамм, несучи оберемок чобіт. — І хто тут розпатякався про них?

— Це все Тефт, — сказав Моаш.

— Та я ж не про те говорив! Просто чув колись такий вираз.

— А що він хоча б означає? — запитав Данні.

— Кажу ж, що не знаю! — огризнувся той.

— Це начебто був один із їхніх символів віри, — пояснив Сиґзіл. — В Юлаї трапляються групи тих, хто часто згадує Променистих. І хоче, щоби вони повернулися.

— І кому б це такого закортіло? — кинув Шрамм, спираючись об схил урвища й схрещуючи руки на грудях. — Вони залишили нас на поталу Спустошувачам!

— Ха! — втрутився Скеля. — Спустошувачі! Низовинська маячня. Дитячі страшилки, що переповідають біля табірного багаття.

— Колись вони існували, — наїжачився Шрамм. — Це відомо кожному.

— Аякже — кожному, хто ті страшилки слухає! — зареготав рогоїд. — Забагато повітря! Від нього у вас розм’якшення мізків. Але нехай — ви все одно моя сім’я. А в ній не без виродка!

Тефт супився, доки решта продовжували теревенити про Загублених Променистих.

— Важить шлях, а не прибуття, — прошепотіла Сил із Каладінового плеча. — Мені подобається.

— Чим? — запитав той, опускаючись навколішки, щоби зняти з мертвого мостонавідника сандалії.

— Тим, — відповіла вона таким тоном, ніби це саме собою було достатнім поясненням. — Тефт має рацію, Каладіне. Я знаю, що хочеться опустити руки. Але ти не можеш так учинити.

— Чому ні?

— Бо не можеш.

— Відтепер за нами закріплений наряд у провалля, — сказав її приятель. — Тож ми не будемо більше збирати маківницю й заробляти гроші. А значить, не стане бинтів, антисептика та їжі на вечерю. Порпаючись у всіх цих тілах, ми неминуче наберемося гнилокузьок, і люди почнуть хворіти. Якщо, звичайно, нас не зжеруть прірводемони й не втопить неочікувана великобуря. А ще нам доведеться й далі — допоки не згасне Геєна — брати участь у вилазках, втрачаючи одного мостонавідника за іншим. Це безнадійна справа.

Його люди все ще розмовляли.

— Загублені Променисті переметнулися на інший бік, — гарячкував Шрамм. — І цим зганьбили себе ще тоді.

Його слова зачепили Тефта. Цей жилавий чоловічок випростався і тицьнув у того пальцем.

— Ти нічогісінько не знаєш! Це було дуже давно. Ніхто не може сказати, що ж там сталося насправді.

— То чому ж в усіх легендах розповідається одне й те саме? — не здавався Шрамм. — Вони покинули нас. Як-от світлоокі тепер. Можливо, Каладін і має слушність. Може, і справді нема на що сподіватися.

Командир опустив очі. Ці слова не давали йому спокою. «Можливо, Каладін і має слушність… Може, і справді нема на що сподіватися».

Таке з ним уже траплялося. Коли він жив в останнього з господарів — ще до того, як його продали Твлакву й запроторили в мостонавідники. Однієї тихої ночі, після бунту, на який він підбив Ґошела й решту рабів, у нього просто опустилися руки. Усіх їх убили. А він якимось дивом уцілів. Та чому ж, бодай йому буря, завжди виживав саме він? «Я не можу пройти крізь це знову, — подумав Каладін, заплющуючи очі. — Мені несила їм допомогти».

Тіен. Туккс. Ґошел. Даллет. Той безіменний невільник, якого він намагався вилікувати ще у фургоні работорговця. На всіх них чекав той самий кінець. Один його доторк — і все перетворюється на лажу. Інколи він обнадіював їх, але що то була за надія? Просто ще одна обіцянка неуспіху. Скільки разів повинна впасти людина, щоби більше не підвестися?

— Я всього лише думаю, що ми не знаємо фактів, — пробурчав Тефт. — І не хочу судити про минуле з розповідей світлооких. А всі хроніки пишуться їхніми жінками!

— Тефте, я повірити не можу, що ти ще й сперечаєшся про це, — здійняв голос роздратований Шрамм. — І що ж буде далі? Нехай собі Спустошувачі крадуть наші серця? Може, ми неправильно їх зрозуміли. Або паршенді. Чи не варто дозволити їм убивати наших королів коли заманеться?

— Та йдіть ви обоє в бурю! — гарикнув Моаш. — Не про те говорите. Ви ж чули командира. Навіть він гадає, що всі ми, вважайте, покійники.

Каладін не міг більше терпіти їхніх голосів. І побрів пріч, у темряву, подалі від світла смолоскипа. За ним не пішов ніхто. Він добувся туди, де панували густі сутінки, підсвічені тільки смужкою неба далеко у вишині.

І там сховався від їхніх очей. Наштовхнувшись у темряві на валун, він