Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

– А чого ти очікував? Затям, що я не терплю обману. 

– Я не брехав тобі! Ну, майже.

– Як це не брехав? – і Ітмар докладно, за пунктами виклав ті випадки, про які щойно думав.

З кожним його словом Ромєк усе нижче втискав голову в плечі, ніби усвідомлення своїх вчинків давило на нього, а глухий, розмірений голос Ітмара робив його звинувачення ще вагомішими.

Коли він замовк, Ромєк сказав:

– Так, тепер, коли ти все це описав, я розумію, що дійсно обманював тебе. Але тоді мені здавалося, що я просто граю роль, дію в межах обставин. Тримаюся тієї версії подій, яку  довелося створити для тебе. І я нагадаю ще раз: я зголосився на це тільки заради того, щоб ти опинився на волі. Ну, а далі воно потягнуло за собою все інше. Щодо сестри, то я питав про неї лише із цікавості, адже хочеться зрозуміти, чому її так шукають. І я сподіваюся, що ти все-таки можеш пробачити мені.

– Ні, не можу, – сказав суворо Ітмар, помовчав і додав: – Мені здавалося, що ти став справжнім другом, але брехня руйнує дружбу. Ми підемо далі разом, тільки ти будеш мені просто супутником. Чужою людиною.

Він повернувся і пішов до хати, а Ромєк витер сльози, які викотилися із його очей, і сидів, дивлячись на залишки багаття, на те місце, де нещодавно танцював веселий, живий вогонь, а тепер лежала лише купка сірого попелу.