Таємниця Чорного Дракона. Світ Білого дракона - Аманді Хоуп
- Я тут подумав, - заговорив якось нерішуче, що було мало схоже на нього. - Скільки ми з тобою вже будемо нареченим? Настав час оформити наші відносини!
- Що, ось так от одразу? - перепитала я здивовано, хоч і давно чекала від нього щось подібне.
Тільки реальність від чогось вийшла зовсім не такою, як у мріях. Замість радості відчула переляк та незручність. Зусиллям волі відігнала від себе погані емоції.
Зрештою, ми давно це планували та обговорювали. А в мені просто каже природний жіночий страх перед змінами.
- А чого тягнути! – усміхнувся Сергій. - Нам уже не по вісімнадцять, пора б і про сім'ю подумати.
- Ти маєш рацію, - кивнула я, тільки мені хотілося сказати зовсім інше.
- Ось і добре! – швидко підхопив він. - Цієї суботи оформимо документи в загсі, а ввечері посидимо в сімейному колі.
Мені його план відразу не сподобався, ще й тому, що Сірий вирішив все сам, просто повідомивши мене. Усередині визрів протест, але я поспішила заглушити його доказами розуму.
- Стривай, треба ж спочатку подати заяву, - промовила я. – І за два місяці…
- Щодо цього не хвилюйся! - радісно видав він. - Я вже домовився, нас розпишуть цієї суботи.
- Домовився? - перепитала я приголомшено.
- Так, - підтвердив Сергій, обійняв мене і спитав: - Чи ти вже передумала?
- Ні, не передумала, - відповіла невпевнено і швидко додала: - Але, треба ж попередити батьків, думаю, вони б хотіли бути на весіллі дочки.
- Давай сьогодні ж їм зателефонуємо! - запропонував бадьоро Сергій, а в мене з'явилося почуття, що мене заганяють у глухий кут.
- Зателефонувати, звичайно, можна, але до суботи вони все одно не встигнуть повернутися, - вирішила я звернутися до доказів розуму. - Тобі не здається, що ти надто поспішаєш?
- Мені здається, що це давно слід було зробити, - відповів він заспокійливо. - Давай подзвонимо, і якщо вони не встигнуть, відкладемо на потрібний час. Ти зможеш купити собі гарну сукню.
- Сергію, ти мене дивуєш, - знизала я плечима.
«Гарна сукня – це важливо, але мене зараз цікавило інше. Що діється з моїм хлопцем? І з чого це раптом такий поспіх?»
Мій наречений хоч і посміхався, але був якийсь скривджено-нещасний, тому змилосердившись, погодилася:
- Якщо наполягаєш, я подзвоню.
Він полегшено кивнув, і ми перейшли в передпокій до телефону.
Ванькін друг тут же вийшов з кухні, пильно стежачи за нами, як за дітьми, що задумали витівку.
З побоюванням подивилася на нього, як би цей товариш чогось не викинув. Його агресивна поведінка лякала.
Набравши багатозначний номер, завмерла в очікуванні, притуливши до вуха слухавку.
- Але! - відповіли досить швидко на тому кінці маминим веселим голосом.
Таке відчуття, що на дзвінок чекали. Зазвичай батьків немає на місці, вони здебільшого проводять час у черговому поході. Я сподівалася, що мені відповість хтось із гуртожитку, і я просто передам, що дзвонила.
Тому мамин голос привів мене в дикий захват.
- Мама! - зраділа я настільки, що забула, навіщо дзвонила.
- Люба! Ну нарешті то! - вигукнула не менш емоційно матуся, і почала говорити безупинно, перемежуючи свою розповідь запитаннями.
Щоправда, відповіді їй не були потрібні. Але я не ображалася, чути її голос – і так було щастям.
- Чому ж ти мовчиш? - нарешті згадала вона, хто з нас родителька. – Розповідай, як ви там?
Я коротко виклала останні події, промовчавши про втрату пам'яті. Порівняно з їхніми пригодами у Карпатах та околицях, у нас нічого особливого й не відбувалося.
Серьога смикнув мене за рукав, нагадавши основну мету дзвінка, і я, важко зітхнувши, поспішила рідних порадувати.
- Мамо, Сергій мені зробив пропозицію ... - Встигла тільки почати, як матуся мене перебила.
- Пропозицію він тобі зробив ще два роки тому, - заявила обвинувальним тоном. - Я так розумію, ви нарешті вирішили дати справі хід.
- Ну, загалом так, - видавила я.
З мамою ніколи не виходило зробити важливе оголошення так, як мені хотілося б, вона завжди брала ініціативу в свої руки і мені залишалося тільки підтакувати.
- Давно пора! - підвила підсумок мамуля. - І коли ця знаменна подія?
- В цю суботу! - промовила я, чекаючи у відповідь купу докорів і збираючись вже пообіцяти перенести весілля на більш зручний час.
Але на мій подив матуся зраділо заверещала.
- Батьку! - Закричала вона. - Ти чув? Наша Лялечка таки наважилася вийти заміж! Що? Ось тільки давай без цього!
Вона ще щось кричала не мені, але я вже не слухала.
- Мамо… - тільки й змогла простягнути, відсунувши слухавку від вуха.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно