Перше Правило Чарівника - Террі Гудкайнд
Денна вела його по залах, облицьованих полірованим мармуром. Величні арки спиралися на такі ж величні колони. Вони йшли все далі і далі. Річард зауважив, що сили повернулися до нього. Ще кілька днів тому він не міг не те що ходити, а навіть просто стояти на ногах.
Величезні зали були порожні. Річард глянув на косу Денни і подумав, які в неї чудове волосся, як пощастило йому з дружиною. При думці про те, наскільки дорога йому Денна, Річард відчув, як в ньому піднімається та сама невідома могутність. І перш ніж вона вислизнула, туманна, захована в надійну кімнату частина свідомості вхопила цю могутність і утримувала її весь час, поки Річард думав про любов до Денни. Раптово до нього дійшло, що він підпорядкував собі магію. Річард миттєво відкинув думки про Денну і вчепився за можливість втекти. Невідома сила зникла.
Річард зовсім занепав духом. Яка різниця, подумав він, все одно йому ніколи не вдасться втекти. Куди йому йти? До чого прагнути? Він чоловік Денни. Що він стане робити, опинившись один? Хто, крім неї, розтлумачить Річарду, що від нього потрібно?
Денна переступила поріг і зачинила за собою двері. Стрілчасті вікна дивилися в ніч, в непроглядну темряву. Блищала натерта підлога. На ліжках лежали великі м'які подушки і теплі пухові ковдри. В узголів'ї, на туалетному столику, горів запалений світильник. Поруч стояв єдиний стілець. Навпроти входу виднілася ще одні двері, біля яких стояла шафа з чорного дерева. На маленькій лавочці стояли таз і глечик для вмивання.
Денна відстебнула ланцюг.
— Мої покої. Ти мій чоловік, і тобі дозволено спати тут. Якщо, звичайно, не заслужиш покарання. — Вона повісила ланцюг на стовпчик узніжжя ліжка, клацнула пальцями і вказала на підлогу біля ліжка. — Сьогодні можеш спати тут. На підлозі!
Річард подивився на підлогу. Біль від дотику ейджа пронизала йому плече. Річард впав на коліна.
— Я сказала — на підлогу! Живо!
— Так, пані Денна. Прости, пані Денна.
— Я дуже втомилася і не бажаю нічого чути. До ранку — ні звуку. Ти зрозумів мене?
Річард злякано кивнув.
— Відмінно. — Вона ниць упала на ліжко й миттєво заснула.
Річард потер плече. Він вже встиг відвикнути від дотику ейджа. Ну що ж, добре хоч не до крові. Можливо, розмірковував Річард, вона просто побоялася забризкати кімнату. Ні. Денна любила кров. Він опустився на підлогу. Річард знав, що завтра Денна знову буде мучити його, але намагався не думати про це. Він тільки-тільки почав приходити в себе.
Річард прокинувся першим. Пробудження від дотику ейджа було тим кошмаром, якого він всіляко прагнув уникнути. Пролунав мелодійний дзвін. Денна відкрила очі і якийсь час мовчки лежала на спині. Потім різко сіла і подивилася на Річарда.
— Ранкове посвячення, — оголосила вона. — Дзвін закликає до посвяти. Відразу після посвяти повернемося до занять.
— Так, пані Денна.
Вона пристебнули ланцюг до пояса. Минувши довгу низку приміщень, вони опинилися на площі, під відкритим небом. З усіх чотирьох сторін її оточували стрункі арки, підтримувані колонами. Посеред площі в колі рівного білого піску височів чорний камінь. На камені, на самій вершині, був дзвін — той самий, на чий дзвін вони прийшли. На підлозі, між колон, схиливши коліна і торкаючись лобами кам'яних плит, стояли люди.
— Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї — наша сила. У милосерді твоєму — наш порятунок. В мудрості твоїй — наше смирення. Все наше життя — служіння тобі. Все наше життя належить тобі, — в єдиному ритмі, трохи розтягуючи, повторювали вони одні й ті ж слова.
Денна, клацнувши пальцями, вказала на підлогу. Річард схилив коліна, намагаючись робити те ж, що інші. Денна опустилася поряд з ним, торкнулася чолом кам'яної плити і стала повторювати слова посвяти. Помітивши, що Річард мовчить, вона грізно насупилася.
— Дві години. Якщо мені доведеться нагадувати ще раз, буде шість.
— Так, пані Денна.
Річард забурмотів слова посвяти. В душі спалахнув гнів. Щоб справитися з болем магії, довелося зануритися в споглядання волосся Денни. Слова злилися в один суцільний гул. Здавалося, ритуал триває вже цілу вічність, і кінця йому не буде.
Двічі продзвонив дзвін. Люди встали з колін і почали розходитися. Денна піднялася. Річард розгубився. Він знав, що може поплатитися і за те, що не рушив з місця, і за те, що встане без дозволу. Почувся звук наближення кроків. Річард не наважився підняти голову. Пролунав різкий жіночий голос:
— Сестра Денна! Як добре, що ти повернулася. В Д'харі без тебе так самотньо!
Д'хара! Це слово викликало миттєвий відгук у його мозку. Річард не встиг нічого пригадати, не встиг зрозуміти, з чим пов'язане це слово. Біль магії скрутила його, і він уже не міг думати ні про що, крім коси Денни.
— Сестра Констанція! Так приємно знову бути вдома, знову бачити тебе.
Слова Денни були не просто даниною ввічливості. В її голосі Річард вловив щирі нотки. Ейдж торкнувся його шиї і мало не вибив з нього дух. Річарду здалося, що навколо горла невблаганно затягується петля. Він зрозумів, що це не Денна.
— А що це у нас таке? — Запитала Констанція.
Вона прибрала ейдж, і Річард судорожно ковтнув повітря. Підкоряючись наказу Денни, він піднявся на ноги. В ту ж мить у нього виникло непереборне бажання сховатися за спиною Денни. Констанція була на голову нижче подруги і набагато повніша за неї. На ній було таке ж, як на Денні, шкіряне вбрання, тільки не червоне, а коричневе. Тьмяне каштанове волосся так само, як і у Денни, було заплетене в косу, тільки меншу. Вираз обличчя її було таким, ніби вона з'їла щось дуже несмачне.
Денна злегка грюкнула його по
