Примхлива мрія - Agrafena

– Павле, – я звузила очі, – ти хоч уявляєш, як сильно я хочу тебе вдарити?

– Якщо це допоможе тобі заспокоїтися, то вдар мене, – несподівано погодився блондин, – тільки не в життєво важливі органи. Я, знаєш, ще планую заводити дітей.

– А я тут при чому? Ось без усіх фіктивних шлюбів одружився би з тією, з ким планував спадкоємців стругати.

– А я, якраз, і одружився саме з тією, з ким збираюся, як ти дуже делікатно висловилася, – дітей виховувати. 

Я просто розкрила рот від подиву. Оце так!

– А як же Віолетта?

– Яка ще Віолетта? – тепер здивувався Павло. 

Причому так натурально, ніби й справді ні про яку Віолку не чув. Сцена за ним просто ридає.

– Тієї самої, – іронічно пояснила я, – яку ти приревнував і їй на зло зробив пропозицію мені. 

Очі Павла розширилися. От артист! Або донька мера – справжня брехуха.

– Дівчинко моя, – його голос став м’яким, як шовк, – чи ти не ревнуєш мене, часом?

– Ось ще! – пирхнула я обурено. – Чого б це мені захотілося тебе ревнувати?

Хлопець скептично усміхнувся:

– Так, припущення таке промайнуло.

– Навіть і не сподівайся, – різко відповіла я, – нехай тебе твої дами ревнують. 

Його губи розкрилися в чарівній усмішці, очі засяяли. Очі! Знову згадала про мінливий колір його очей, мимоволі відступила назад і завмерла на місці. 

З Павлом щось дуже не так. Не можу навіть уявити, що саме, але він не може бути звичайним чоловіком. Можливо, у нього якась особлива аномалія з очима? А може, щось ще більш серйозне. І, напевно, саме це він мені не розповів, і Анастасії заборонив ділитися інформацією зі мною. 

А ще це одруження за допомогою браслета – більше ніж дивно. Тож, чи варто мені так зненацька з головою пірнати у якісь незрозумілі таємниці? 

Я повинна чітко знати і розуміти все, що відбувається навколо мене. Я маю на це право. Не збираюся йти до подружнього життя, як теля на заклання. 

Очевидно, щось відобразилося на моєму обличчі, адже Павло спохмурнів: 

– Мила, що знову сталося? Ти так раптово зблідла? 

Він зробив крок, ніби збирався підійти, але я виставила руку вперед і відступила: 

– Павле, я прошу тебе – піди. 

– Що ж сталося, зрештою? 

– Я просто не хочу сьогодні тебе більше бачити, – сказала я, не відриваючи погляду від його обличчя. – Ти мене обманув. Обвів навколо пальця, як останню дурненьку. Я навіть не хочу думати, чому ти так вчинив. 

Блондин швидко підійшов до мене і спробував обійняти, але я відскочила вбік:

– Не торкайся до мене! 

Руки хлопця опустилися, і він з докором сказав:

– Дівчинко моя, навіщо ти так? 

Я просто мовчки дивилася на нього. Хіба у мене немає жодної причини, щоб сердитися? І це після всього, що цей нахаба зробив. Та ще слідкує за мною, неначе я – тупа вівця.

– Зараз мені справді дуже потрібно йти, – Пашка насупився, – але нам все одно треба поговорити. Давай сьогодні повечеряємо разом і поговоримо. Найкраще – у мене вдома. 

– Не хочу, – просто відповіла я, – особливо у тебе вдома. 

– Я тебе на вечерю запрошую, а не в ліжко тягну! Хоча не буду приховувати, я буду радий, якщо ти там опинишся, – сказав Павло. – А зараз просто прошу повечеряти зі мною, і все.

– Послухай, Аполлінарію, – зустрілася з напруженим поглядом блондина. 

Знову згадалася метаморфоза з його очима. Язик так і свербів запитати про ці зміни, але навряд чи отримаю правдиву відповідь. Впевнена, він спробує переконати, що мені просто здалося. Тому навіть не намагаюся. 

– Павле, – процідив мій співрозмовник. 

– Що? – не зрозуміла я.

– Називай мене – Павло. 

– Чому? Тобі так подобається це незвичайне ім'я – Аполлінарій? – В’їдливо запитала я і лише потім зрозуміла, що він знову відволік мене.

– Ніколи не подобалося, – знову здивував він мене. 

– А чому тоді...

– Вечеря, – не дав він мені договорити, – я заїду за тобою о восьмій.

– Даремно покатаєшся, – чесно попередила я, – я нікуди з тобою не поїду.

– Ти що, боїшся бути моєю сусідкою по столу? – Підколов Пашка.– Взагалі-то, я планую тебе погодувати, а не з'їсти. 

Я ж, дивлячись прямо йому в очі, спокійно відповіла:

– Здається, я вже по горло сита всіма цими подіями, які навколо мене відбуваються... 

Павло зціпив зуби так, що його щоки стали майже білими.

– Я заїду за тобою, – знову сказав він, – треба нарешті розібратися у всьому між нами.

– Нам немає чого з'ясовувати, – вперто заперечила я, – пам'ятаєш, ти казав, що я не зможу розірвати заручини? А що з приводу того, щоб дати згоду на розірвання шлюбу? Як ти і обіцяв, – саркастично запитала. – Бо я не хочу жити з тобою ні рік, ні місяць. Навіть години з тобою провести не хочу.

– Ніяк не можу зрозуміти, – задумливо виміряв мене поглядом Павло, – чому ти постійно мені противишся? Такого не повинно бути...

– Можливо, тому що ти не даєш мені вільно дихати і постійно брешеш. Або тому, що намагаєшся нав'язати свою думку в усьому, – невесело посміхнулася я, хитнувши головою. – А раптом я просто боюся тебе іноді. Такого ти собі уявити не можеш?

– Я дуже тисну на тебе? – запитав Павло, заглядаючи мені в очі.

Я лише скептично підняла брову.

– У мене є для цього причини, – повідомив він мені з таким покаянним тоном, що майже повірила. 

– І я ніколи тобі не брехав. 

Звернувши увагу на мій вираз обличчя, він продовжив: 

– Хіба що не всю правду казав.

– Це ж одне й те саме!

– Не зовсім. 

Я втомлено зітхнула і попрямувала до дверей, кинувши: 

– До побачення, – ще й рукою махнула на прощання. – Ти ж знаєш, де вихід. 

Відчинила двері і вийшла. Нехай сам себе проводить, хай йому щастить. 

– Ми ще не закінчили, – загрозливим тоном попередили мене наостанок. 

Я навіть не озирнулась. Ну, звісно, що не закінчили. Хоч як мені цього не хотілось, але поговорити все ж доведеться. Це потрібно не лише йому, а й мені. Тільки не зараз. Нехай іде, куди йому там потрібно, вирішує свої нагальні проблеми, а я поки що осмислю, що, власне, тут щойно сталося. І, звісно, нерви, що надто вже розігралися, хоч трошки приведу до ладу. До того ж розмову краще провести на нейтральній території, у присутності… кого? Вірно, свідків!