Острови шторму та смутку. Гадюка - Бекс Хоган

Тепер й інші люди наважуються вийти зі своїх домівок. Що ж вони роблять? Невже думають, що вони у безпеці? Моє серце так гупає, що мало не оглушує мене. Вони всі в небезпеці. Не виводьте дітей! Мерщій всередину! Бігом!

Батько стріляє першим. Він поволі підіймає свій пістоль; куля вцілює просто в голову старого. Нажахана жінка кидається вбік і починає лементувати. Після цього тільки й чути це смертельне багатоголосся. Зойки. Ридання. Благання. Мольба. Батькові навіть не доводиться віддавати наказ — його люди довершують те, що він почав.

На вбивство всіх селян у батька пішло менше часу, аніж на розграбування мізерного запасу кристалів, що їх люди розраховували виміняти на їжу. Тепер їжа нікому не потрібна.

Моя свідомість — епіцентр бурі, що вирує жахіттями; думки безладно формують мозаїку нічних кошмарів; та врешті єдина думка проривається вперед, аби бути почутою — тікай!

Маю лічені хвилини, — за цей час екіпаж почистить тут усе цінне, — щоб повернутися на корабель і пересвідчитися, що ніхто не помітив мою відсутність. Скочивши на ноги, я ковзаюсь і оступаюсь, але бігом біжу назад, до берега.

Вони їх вбили. Вони прикінчили їх усіх — беззахисних, неозброєних і невинних. Убили дітей.

Я трушу головою. Не можна зараз про це думати. Мушу квапитися, але враз спотикаюся, бо намагаюся бігти швидше, ніж фізично спроможна. Сльози застилають очі, і я увесь час витираю їх, щоб розгледіти дорогу, аж поки на обрії показується моя «Діва». Не знаю як, але змушую себе знову пірнути у воду. Хай моя свідомість скільки хоче протестує, але є речі страшніші за океан. І от я на кораблі: видираюся нагору, потім, перевалившись через борт, падаю на палубу і зрештою непомітно дістаюся своєї каюти.

Лише коли я зняла всю мокру білизну, переодягнулася в сукню і майже висушила волосся, дозволяю собі маленьку паузу — і тоді ридання зриваються з моїх уст. Я затискаю долонею рота — ніхто не чує? — і мене охоплює паніка.

Вони вбили всіх-всіх. Навіть дітей.

Я завжди знала, що мій батько — безжалісний, проте гадала, що його жорстокість обмежиться лише вилученням коштовного каміння. Але вирізати все поселення? Це ніяк не вміщалося в рамки мого уявлення про те, на що він здатний. Нарешті я зрозуміла, як помилялася!

Я свято вірила, що Гадюка існує, щоб захищати. Смертоносна? Так. Сумнівних моральних якостей? Зрозуміло. Але Гадюка завжди захищає невинних! У цьому її головна місія, заради цього я і жила.

А виявляється — ми лише злодії та вбивці, брутальні кілери. Беремо собі все, що заманеться, а як кому і допомагаємо, то теж тільки собі. Я просто не можу бути такою. І не буду!

Чую, як екіпаж піднімається на борт. Мене обов’язково покличуть вітати команду з поверненням, тож напускаю на обличчя незворушний вираз і поправляю волосся. Воно ще не зовсім сухе, але сподіваюся, що це не викличе жодних підозр. Хто повірить, що я добровільно спустилася у воду? Значно важче буде приховати свою злість та зневагу.

Коли прямую на палубу, легкий поштовх унизу сповіщає мені, що ми вже знялися з якоря — очевидно, батько не хоче затримуватися тут надовго. І тут наші погляди мимоволі збігаються — не маю особливого бажання колись повернутися у це жахливе місце!

Вибираюсь на палубу і бачу наш екіпаж, забризканий чужою кров’ю. Батько крокує у моєму напрямку, поглинутий розмовою із Клівом та Бронном. Трішки позаду йде Ґрейс.

— Ласкаво просимо додому, Капітане! — я промовляю згідно припису. — Чи вдалою була ваша подорож? (…душогубний ти виродку!)

Він не відповідає, — здається, пройде собі повз мене, та й по всьому, — але зупиняється і уважно придивляється до мого вигляду; його погляд снує по моєму вологому волоссю. Він і далі мовчить, просто собі йде, однак мене зачіпає його ледь помітна самовдоволена посмішка в момент, коли він зрівнюється зі мною.

В цю мить мені стає ясно, що мене безсоромно дурили. Батько знав, що я не послухаюся і піду за ним у поселення. А це означає лише одне: все, що сьогодні трапилося, зроблено спеціально. Він хотів, щоб я побачила цю різанину і упевнилась, який він жорстокий. Питається — навіщо? А щоб я раз і назавжди усвідомила: його влада безмежна, а він ніде і нікого не боїться — ані на суші, ані на морі.

Ґрейс також мене уникає, і я розумію, що батько посвятив її у свої плани. Це таке собі попередження: відкрити мені очі, на що справді здатен мій найближчий друг, і нагадати, що навіть вони, мої друзі — лише його покірні раби. Шкода, що Ґрейс не на моєму боці, а отже, у подальшому ми навряд будемо поруч. Та я ще спробую із усім цим розібратися, бо коли наступного разу зійду з цього корабля, не маю ані єдиного наміру знову на нього повернутися.

VII

Я мушу тікати, лише дочекаюсь зручного моменту. Тим часом більше не можна викликати жодних підозр. Найлегший спосіб — продовжити підготовку до моєї Ініціації, яку (припускаю) батько планує здійснити ще до мого заміжжя. Наскільки мені відомо, весільної дати ще не призначили. Та якщо й призначили, хто мені про це скаже? Коли спрямовую всю свою енергію на тренування, це дозволяє мені витримати тягучу морську подорож, і разом із тілом кріпне мій дух. Коли доведеться боротися за своє життя десь далеко від «Діви», кожен відточений мною рух стане у пригоді, і усвідомлення цього змушує мене викладатися сповна.

Хоч я би й була безмежно рада зосередитися винятково на двобої, це б означало, що мені доведеться проводити багато часу із Ґрейс — але відтоді, як вона повернулася із Шостого Острова, я тримаюсь від неї подалі. На щастя, Ініціація вимагає обізнаності й у інших сферах, тому після одного особливо виснажливого тренування — дерешся мотузками вгору-вниз, сукня постійно за щось чіпляється і волосся лізе в очі — я пішла до трюму, щоб знайти нашого бондаря. Він лагодить дерев’яні бочки, без яких не обійтись. В них все наше життя: від їжі та води, до скарбів, і мені потрібно опанувати це ремесло. Ми так і кличемо його — Бондар, хоч відверто, не певна, що це його справжнє ім’я, думаю, він удостоївся цього прізвиська завдяки своєму таланту. У всякому разі, його руки ростуть із потрібного місця, і вони такі ж нещадні, як і