Стрі-чен-ня - Володимир Худенко

— Твою матір, Іскро! — розходився голос, як я зрозумів, невисокого чоловіка коло вікна з пістолем у руці. — Ти здохнеш, пан полковник і вовкулачий керманич. Здохнеш! Та ж який ти в чорта керманич, тебе не святили на кермо, вражий ти сину! Маруся Гордіївна була останньою керманич кою вашого народу на цих землях, і вона вмерла, нікого по собі не залишивши. Ти лжекерманич, Іскро! А знаєш, хто… Знаєш, хто вбив Марусю? Знаєш, хто її вбив?

— Вона вмерла від сухот!

— Брехня! Брехня!

— Це ти нині брешеш, ВартовиЙ! Я там був!

— Ну й чорт лисий з того, що ти там був! Її вбили Топешеві Жайвори. Під час облоги Полтави польськими військами. Ти думаєш, поляки підійшли під Полтаву заради вашого старого дурня Пушкаря чи занюханого містечка? Та на чорта воно їм здалося! Ото тільки людей втратили. А Топешу усмирити вовкунів, щоб вони знов не обєдналися з людьми у цій війні. І тому він убив Марусю. Її кров на цьому мечі!

— Не бреши, Мазепо!

— Я не брешу. А ти…ти подумай тепер, кому ти служиш. Борковський при смерті.

— Я служу сам собі.

— Вурдалачим мечем? Вурдалачими загонами? Одумайся, вовчий син!

Запала мовчанка.

— Що ти пропонуєш? — почулось затим приглушене.

— Пропоную тобі забратися під три чорти, доки я тебе не пристрелив, Іскро! — гримнув той Мазепа. — І полишити це раз і назавжди. Полишити меч. Полишити Наталку. Ти думаєш, ВартА і геть очі свої всевидющі пропила-прогуляла? Е ні. Ні, ірод! Ми вам, сученята, підтримку вурдалаків не простим. Ну! Думай!

— Добре, — почулось Іскрине. — Ми підемо.

І важкий предмет упав із дзенькотом додолу — то, певніш за все, був меч.

— Але я з тобою ще поквитаюся, Мазепо. Світ тісний.

— Та вже ж, — прорік на те Мазапа. — Ідіть! Ну ж бо!

— Пусти до дверей!

— Е ні, собако, — одповів вартовий злісно. — Через димар заліз — через димар вилазь. І ні слова більше.

Тепер тільки я й зрозумів, як вовкулаки потрапили в хату.

Коли вони врешті пішли, я потер долонею місце удару і спробував підвестися.

Голова дуже боліла.

— Не турбуйтесь, пане Хведько, — почув я голос того Мазепи. — Вже все гаразд. Запали свічку, вояче.

По хаті полилось мерехтливе світло.

Їх було чоловік із п’ять.

Усі вбрані як козаки, один, мо, як сотник, із мушкетом, Мазепа з пістолем.

А ще в усіх за спинами — легіонерські мечі.

— Ви хто будете, панове? — спитав я, все ж підводячись.

«На упирів ніби не схожі, — подумав про себе, — а там біс їх бери».

— Ми — ВартА, пане Хведько, — назвався Мазепа. — Трохи запізнились, але все ж устигли…

— Та не дуже ви й встигли, — зауважив я. — Тут стільки всього сталось.

— Я знаю, пане, але, — виправдовувався Мазепа, — Борковський нас заплутав. Так вийшло, що лише коли ваша небога його знешкодила, все трохи прояснилось для нас. Ти молодець, Наталко!

— Ага, молодець, — мовила дівчина, підводячись із лежанки. На щастя для мене, вона була ціла і неушкоджена. — Ледь Іскра не зарізав моїм же мечем. Та й взагалі, пане Мазепо, біс вас знає, мо, ви з тими заодно і тілько…

— Ну ви що, Наталю, як же ж ми з ними, ми з вами заодно.

— Та чорт вас усіх розбере, — махнула рукою Наталя і рушила до мене. — Дайте, дядьку, я вам рану зашепчу. Як ви?

— Добре. Усе добре, Наталю, — мовив я.

— Візьміть книгу, Наталю, — спокійно мовив ВартовиЙ. — Прочитайте, там є список отаманів ВартИ за останні двісті років. Він обривається моїм іменем.

Наталя спинилась.

— Давай може я, доню, — спитав я.

— Ні, я вже вмію читати, — одповіла небога і взяла книгу зі столу.

Піднесла до свічки. Довго вдивлялась, не ймучи віри.

— Іван Мазепа, — мовила, підводячи погляд, — дивно…

— Нічого дивного, — всміхнувся ВартовиЙ, — я замінив учителя твого батька, характерника Тараса. Я теж характерник.

Він легенько дмухнув на свічку, і вона замість того, щоб згаснути, запалала, як шматочок сонця. Її світ розпливався по кімнаті, і стало видно як удень.

— Ну шо ж, — мовила Наталя, — Мазепа так Мазепа.

XIV. Полкове містечко Ніжин

Ми їхали до Ніжина уже зо три доби.

Загалом окраїнними шляхами Наддніпрянщини, покинутими хуторами її, зарослими її левадами і лугами.

Один раз переночували у добрих людей, ще два рази — в покинутих хатах, де під стріхами було повно кажанів — тьху на них, нечистих!

Коло якогось сухого дуба пообідали, затим у якихось плавнях.

Мовчали майже всю дорогу. Тоді були натрапили на одинокий кущ калини встепу, Наталка попросила викопати, щоб посадити вдома на згадку про ці понурі місцини; я згодився, викопав, небога заговорила коріння, щоби кущик не всох дорогою.

Так і їхали.

Гнат на другому коні трохи позаду також мовчав.

Я вже не мав сумніву, що вони з Наталею люблять одне одного і на осінь захочуть побратися, то ж усе приміряв у голові,яким чином зібрати до того трохи грошенят, щоб відгуляти весілля як то воно личить порядним людям, на весь Ніжин, і щоб до Києва було чутно.

Ну вже ж якось придумаю, — заспокоював себе я, — воно ж тільки серпень.

А серпень між тим закінчувався, закінчувалось літо і надходила осінь, а ми ж навіть і не навтішались погожими днями цього божевільного року.

«Ой осене, — думав я, — невчасно ти до нас надходиш, їй-бо, ой невчасно. Скільки ще ж клопоти в мене, скільки роботи, мало того що гроші, так ще ж і на хату треба, на хазяйство…Ну нічого, я дещо за життя назбирав і потайки од Наталі, сюди їдучи, під тополею край дороги закопав. Ось під’їдем…»

Я пам’ятав те місце добре: дорога круто завертала там, гайок на обочині і могила така, з пологими схилами, серед степу височіє.

Отже, приїхали ми туди під вечір.

Сонце, розжарене, червоне, ховалось за тією могилою в степу. Самим степом потігся чи то туман, чи дим, біс його зна… а, ну тут же ставок поруч, так що, мо, й туман.

Тут також десь поруч має бути хутір чи село, але не видно, скрізь поле полем.

Я спішився, зсадив Наталю, спинив Гната і хотів було йти до тополі, аж почув кінський тупіт. Дорогою навстріч нам їхав козак — либонь, гонець, бо спішив дуже.

Коло нас придержав коня і окликнув:

— Якого чорта, панове, тут спинились?

— Одпочить стали, — відповів я. — А ви якого чорта розгелготілись на всеньку околицю?

— Їдьте відси, панове, бо се нехороша дорога, се тут хутір