Світляки на полі бою - В В Срібна

― Мій старий друг зайнявся їх вирощуванням. Дав мені трішки.  Використовуй з розумом. – він простягнув Яну малесенький мішечок з декількома шматочками.

― Добре.

Через деякий час до них зайшла дівчина. Вона була одягнена як справжня заможна пані, її кудряву чорне волосся було заколене, декілька прядок спадали на плечі.

―  Все ж прийшов!

― Ольга? Думав ти вже закінчила з роботою.

― Я ж знала, що ти з братом зустрічаєшся, а значить прийдеш сюди. Ось і чекала.- блакитні очі дівчини засяяли від щастя.

― Що ж, мені вже пора. Сподіваюсь скоро зустрінемося. Ольго, будь ласка, прослідкую, щоб він знову кудись не вліз.- посміхнувся Дем’ян.

― Мені це тільки в радість!

― Гаразд, тоді я піду першим.- Дем’ян погладив Яна по голові, що нагадало хлопцю дитинство і вийшов.

― Підемо на ринок, я чула, що там продають гарні прикраси.

― Пішли.

Вони йшли по вулиці і говорили про всілякі дурниці. Ольга розказувала Яну про свою нову справу, а Ян про свою роботу в Османській імперії і січ. Так вони дійшли до лавки старенької жінки, яка продавала ювелірні вироби. Зайшовши всередину вони побачили величезне розмаїття прикрас. Тут в погляд Яна потрапив браслет. Він був зроблений із срібла і прикрашений дорогоцінним камінням.

― Скільки ви хочете за цей браслет?

― Двадцять грошей.

― Ось тримайте.

Куплений браслет він протягнув дівчині.

― Це тобі, ми давно не бачилися і я пропустив багато твоїх днів народження. Сподіваюся це виправить ситуацію.

― Яка краса! Дякую, дуже-дуже.- Ольга одягла його на руку і миттю притиснулась до Яна. Обнімаючи його все сильніше і сильніше. - Я буду берегти його! Обіцяю!

Ян лиш приязно посміхнувся.

Вони вийшли з крамниці і вже збиралися йти назад, але тут почувся чийсь голос.

― Яне! Радий тебе бачити.

― І я. Це моя подруга, Ольга. Ольго, це Максим. Він мій знайомий з січі.

― Приємно познайомитись, дякую що потурбувалися про Яна.

― Нема зо що.

― Яне, я якраз думав з тобою зв’язатися. Місце і час зустрічі потрібно змінити з деяких обставин. Пропоную зустрітися біля маєтку мого товариша. Не хочеш прогулятися. Якраз покажу дорогу.

― Добре, Ольго, ти з нами?

― Думаю, вам є про що поговорити і я буду третьою лишньою вона хитро посміхнулась і як завжди втекла.

― Будь обережна. До зустрічі.-  крикнув їй у слід Ян.

― Так, сподіваюсь наступного разу вийде провести разом більше часу.

― Згоден.

Вони повернули в перовулок. Вулички перепліталися в великий лабіринт в якому можна було легко заблукати.

― Що ти відчуваєш до Ольги?

― В якому сенсі?

― Ти ж її кохаєш?

― Ні, ми просто друзі. Разом росли, вчилися.

― Он як. Вона мила.

― Невже вона тобі сподобалась?

― Хто його знає. Виїдемо завтра, десь в десять ранку. Поїдемо іншим маршрутом, не люблю повертатися тим же шляхом.

― Добре.

Вони вийшли до гарного маєтку, за своєю ошатністю він був схожий на маєток Олександра.

― Це маєток мого друга, завтра зустрінемося тут.

― Зрозумів.

― О, Яне, Максиме! Рад вас бачити.

― Привіт, Даниле.

― Бачу Максим тебе знайшов. Довго шукав?

― Ми випадково зустрілися.

― Он як, що ж радий був побачитися. Я вже втомився тому піду спати. Дозавтра.

― Дозавтра.

― Тебе провести?

― Ні й сам справлюся.

― Як скажеш. Тобі довго йти?

― Ні, маєток друга досить близько.

― Тоді дозавтра.

― Так, добраніч.

Повернувшись Ян переодягнувся і спустився вниз на вечерю.

― Яне, ти вже повернувся. Як пройшло ранкове тренування?

― Непогано, в тебе непоганий тренувальний зал. Мені він нагадав академію.

Він сів за стіл і йому принесли трішки вина і печеного картофелю з овочами.

― Як прогулянка?

― Прекрасно. Я виїзжаю завтра о десятій.

― Вже? Я сподівався, що ти залишишся на більш довгий проміжок часу. – засмучено відповів Олександр.

― Не хвилюйся, наступного разу приїду на більш довгий термін.

― В скільки ти збираєшся виходити?