Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Взнати, що про це думає народ, не вийшло: сніданок подали прямо в купе. Я замовив собі хліба, сиру і яєшню з помідорами. В якості напою білому принесли склянку молока, але міс Фіберті пошкодувала мене і взяла собі пива. Варто було офіціантові вийти за двері, як ми помінялися.

— Що би я без тебе робив, Кларо!

— Став би головним підозрюваним, — усміхнулася міс Фіберті.

— Вірно.

За стінкою хтось з кимось лаявся, але слів було не розібрати. А що там слухати? Потяг стоїть, люди запізнюються. Я-то зустрічей в Хо-Каргу наперед не призначав, тому єдиною моєю проблемою була запалена цікавість. Коридором знову і знову тупали кроки — поліцейські водили на допит пасажирів, починаючи з хвоста поїзду, значить, подія сталася там. Вкрали щось по-крупному? Знову Чудесники? Заборонена ворожба? Я, може, я сам собі подумки наврочив, і міс Фіберті таки напише про жорстоке вбивство в експресі? У кого б запитати…

До нас черга дійшла лише в обід, весь цей час потяг стояв. І це трансконтинентальний експрес, який ніколи не запізнюється більше, ніж на півгодини!

Першим покликали мене. Я йшов, подумки повторюючи формули медитації, наполовину занурившись в транс і шкодуючи, що не можна взяти з собою дядькову вервечку — надто вже специфічна там форма. Одна справа — дурити людей, які на тебе другий раз і не подивляться, а інша — брехати поліцейському слідчому, який, за визначенням, може бачити злочинців наскрізь. Тут потрібен серйозний підхід.

Жандарми непогано влаштувалися у вагоні-ресторані: всі столики було завалено паперами і чиїмось шматтям, папки і коробки з матеріалами справи стояли і на підлозі, впевнено витісняючи людей. Тут і там око спотикалося об незмінний атрибут будь-якої контори — пусті горнятка від кави. Прямо як додому потрапив. Вільний стілець був лише один, на нього я і сів, повністю віддавшись ритмові медитації. Очі довелося розплющити якнайширше: міс Фіберті стверджувала, що лише так вони не світяться від єхидства.

Мене розглядав невиразний типчик в цивільному, патлатий, з понурим обличчям агента похоронного бюро, але без характерного лоску — такому хороших грошей не заплатять. Я не зробив помилки і не розслабився. От би ще придумати спосіб, як почервоніти….

— Йоган Кітото? — втомлено спитався поліцейський.

Я несміливо кивнув. Нашого природник, скорше за все, все дитинство дражнили за таке прізвище.

— Я — інспектор Ґрафт. Мені потрібно задати вам декілька запитань.

— Про що?

Білі дотошні, щирі і безпосередні, треба це постійно собі нагадувати. Ідею субординації вони сприймають заледве, а ритуал спілкування з вищими за посадою безбожно перекривляють, не бачачи в ньому сенсу. Чорному відтворити таку поведінку непросто, це вам не тупо посміхатися.

— Наприклад, про тварин. Ви любите тварин?

— Дивлячись, яких, — це міф, що білі люблять всіх і вся, — один раз мене укусив собака. Мені було років десять, а старий мастиф був трохи підсліпуватий і просто не зрозумів, що до нього підійшла дитина..

— … і ви вмієте з ними спілкуватися? — незворушно продовжив інспектор.

Я старанно поплямкав губами: білі не люблять, коли їх збивають з думки. Може, сльозу пустити?

— Так, у мого тата була справжня ферма, ми проводили там канікули і свята….

Коли Йогана відпускав дослідницький раж, він починав розповідати про сім’ю. Зараз це дуже знадобилося.

— Ви володієте примусом?

Розмова різко перестала мені подобатися. Йоган, може, і володіє, а у мене такий номер не пройде. Я відкрив рота, щоби все рішуче заперечувати, але несподівано згадав одну важливу річ:

— А як же! Я — магістр породної магії.

Ну, Йогане, тримайся! Ти в мене за це поплатишся.

Очі поліцейських недобре заблищали.

— В такому випадку, — інспектор жестом фокусника вивудив з кишені велику скляну пробірку, — ви можете сказати, що це?

Йому пощастило, що він не тицьнув свою здобич під носа справжньому білому: той би гарантовано зімлів. В пробірці перекочувалося висохле тіло здоровенного, з мій палець, жука. Я вирішив не перегравати, акуратно взяв пробірку і зосереджено покрутив її в руках.

— Такі істоти не проживають на північному заході Інгерніки. — Без жартів, коли я возився з переробкою голема, то вивчив усю літературу про комах, яку зміг знайти. — Щоби визначити точно вид і природній ареал їх проживання, вам краще звернутися до професійного ентомолога. У мене дещо інша спеціалізація.

Інспектор висловив бажання взнати про мою спеціалізацію в подробицях. Я ласкаво посміхнувся і почав переказувати своїми словами першу главу «Антології Невидимого» магістра Кінпуорі — у всіх статтях про рудні бактерії, які зберігалися в папці Йогана, ця книженція йшла першим посиланням. Спроби Ґрафта перехопити мій монолог успіху не мали. Хвилин через десять в очах інспектора з’явилася печаль, але грубо заткати балакучого природника він не наважувався, очевидно, пару істерик йому вже влаштували. Будемо ж милостивими до нещасного!

— Перепрошую, про свою роботу я можу говорити годинами, — хай знає, що йому грозить, — але ви ж не про це хотіли мене запитати, інспекторе?

— Так! — пожвавішав Ґрафт. — Чи можна свідомо керувати поведінкою комах?

Я потер чоло пальцями, щоби приховати напружену зморшку між бровами. Отже, що ми знаємо про білу магію?

— Дивлячись, що конкретно від них вимагається. Якщо дія вкладається в рамки природньої поведінки комахи, створити потрібний стимул повинно бути неважко. Важливо також, скільки об’єктів буде знаходитися під контролем.

— Допустимо, натравити на людину три сотні ось таких от тварюк.

— Саме таких? — здивувався я? На мій погляд, жук був надто добре висушеним для того, щоби бути недавно вбитим. — Три сотні? А як їх потім переловили?

При такому сценарії шестилапі асасини повинні були возитися зараз під кожною подушкою.

— На момент нашої появи вони були вже мертві.

Дуже підозріло. Я знову взяв пробірку і оглянув її вже іншим поглядом (серед поліцейських, хвала предкам, чорних не було, і моїх маніпуляцій з Джерелом вони не помічали). Смутна підозра підтвердилася: в маленькому трупику зберіглася слаба тінь, ледь помітний прикус дзвону некромантичних проклять. Білий маг? А як же, а як же. Чи слід мені пояснювати жандармам, наскільки сильно вони помиляються? В принципі, що совою об пень, що пнем об сову, але так, принаймні, вони перестануть виясняти, який з мене природник.

Я поколупався пальцем в носі і виголосив:

— Чи не дивно, що вони померли всі разом? Так, наче жуків оживили за допомогою ретроспективної анімації, перше ніж відправити на бій. Цікаво, чи є в поїзді маг-аніматор? — Крім мене, звичайно.

Ох, бідні ми, бідні, чорні маги! Достатньо було простого натяку, щоби жандарми з хижим ентузіазмом переключилися на нову жертву. Білі і природники були миттю забуті, а