П'яте Правило Чарівника, або Дух Вогню - Террі Гудкайнд

— Саме тому я тут, Серін. Я вам вірю. Ми потребуємо вашої допомоги. Я прийшов, щоб випустити вас і благати про допомогу.

Білок єдиного ока Раяка, втупився на Далтона, здавався острівцем в чорному морі бруду.

Хвала Творцеві! — Прошепотів Раяк. — Нарешті! Нарешті мене призвали виконати угодну йому справу!

Видовище Річарда вразило. Наскільки вистачало місця, все було заповнено людьми. Майже кожен тримав у руці запалену свічку. За широченной головній вулиці Ферфілда тягнувся нескінченний людський потік. Потік обтікав лави і дерева, які здавалися загубленими острівцями.

Тільки-тільки стемніло. Пурпурний захід за вершинами далеких гір окреслював хмари, які збиралися на заході. Хмари збиралися весь день. Здалеку долинали глухі гуркоти грому. У повітрі пахло вологою і пилом, піднятим копитами коней. Часом покрапував дощ. Важкі краплі віщували майбутню зливу.

Д'харіанські солдати оточили Річарда, Келен і Дю Шайю сталевим кільцем. Річарду ці оточуючі їх вершники нагадували корабель, що пливе по морю облич. Солдати вміло розчищали прохід, не створюючи при цьому враження, що силою відтісняють людей в сторону. Народ не звертав на них уваги. Люди просто зосереджено йшли. А може, було просто занадто темно, щоб розгледіти солдатів, і їх просто приймали за андерських військових.

Мечники бака-тау-мана десь розчинилися. Іноді вони це робили. Річард знав, що вони просто-напросто зайняли стратегічні позиції на випадок можливих неприємностей. Дю Шайю позіхала. Шлях у Ферфілд зайняв весь день.

Річарду дуже не подобалося те, що він бачив, і він повів своїх людей з головної вулиці на пустельну вуличку неподалік від головної площі. Вони спішилися. Він хотів підійти ближче, але не бажав, щоб люди бачили його в оточенні солдатів. Які б не були хороші його д'харіанці, навряд чи вони в змозі щось зробити в натовпі на вулиці з десятками тисяч людей. Колонія крихітних мурах запросто здатна впоратися з кількома чужаками, нехай і сильними.

Залишивши велику частину ескорту чекати на місці і наглядати за кіньми, Річард з Келен і кількома солдатами пішли вперед, щоб дізнатися, в чому справа. Дю Шайю і питати не стала, чи можна їй піти з ними. Вона просто пішла. Джіан, перевіривши околиці і нічого загрозливого не виявивши, приєднався до них. Зупинившись в тіні двоповерхового будинку на розі площі, вони прийнялися непомітно спостерігати.

В кінці площі височів поміст з кам'яними перилами. Звідти робилися публічні оголошення. Перед від'їздом з Ферфілда Річард виступав там перед вельми зацікавленою і доброзичливою аудиторією. Річард з Келен на зворотному шляху заїхали в Ферфілд, маючи намір знову виступити на площі перед тим, як їхати в маєток. Потрібно було терміново приступати до вивчення книг про Йозефа Андера, або написаних ним самим, щоб відшукати ключ до вирішення завдання, дізнатися, як знешкодити шимів. І хоча варто було поспішати, Річард захотів ще раз поговорити з жителями міста, повторити і посилити те, що сказав в минулий раз.

За останні дні шими розперезалися ще дужче. Здавалося, що вони вже всюди. Річарду і Келен вдалося врятувати декількох своїх солдатів, котрі рвонули на нездоланний поклик смерті, готових вже стрибнути у воду чи зробити крок у вогонь. Деяких врятувати не встигли. Останнім часом Річард і Келен практично не спали.

Зібралася натовп почав скандувати:

— Ні війні! Ні війні! Ні війні! — Монотонне скандування, лунке і нав'язливе, було схоже на гуркіт далекого грому.

Річард вважав це доброю ознакою, що цілком відповідала його сподіванням. Однак його стурбував гнівний вираз очей присутніх і інтонація, з якою вони скандували. Деякий час скандування тривало, наростаючи, як гуркіт лавини.

Стоячий біля платформи чоловік посадив собі на плечі маленьку дівчинку, щоб її бачили всі.

— Вона хоче щось сказати! Дайте їй сказати! Будь ласка! Послухайте мою доньку!

Натовп заохочувально заревів. Дівчинка років десяти-дванадцяти на вигляд рішуче підійнялася по сходинках на поміст і підійшла до поручнів. Натовп затих.

— Будь ласка, милий Творець, почуй наші молитви! Не дай Магістрові Ралу розв'язати війну! — Вимовила вона дзвінким дівочим голоском з властивою юності довірливою силою. Потім подивилася на батька. Той кивнув, і вона продовжила: — Нам не потрібна його війна! Будь ласка, милий Творець, нехай Магістр Рал дозволить нам жити в світі!

Річарду немов встромилася в серце крижана стріла. Він хотів пояснити все цій дитині, роз'яснити тисячі речей, але знав, що вона не зрозуміє нічогісінько. Рука Келен на плечі мало заспокоювала.

Ще одна дівчинка, трохи молодша першої, піднялася на платформу.

— Будь ласка, милий Творець, нехай Магістр Рал дозволить нам жити в мирі!

Утворилася черга. Батьки підносили до східців діточок всіх віків. І всі діти говорили одне і те ж. Деякі говорили просто: «Дай нам мирно жити!», деякі навіть не розуміли толком сенс того, що говорять.

Річарду було абсолютно ясно: дітлахи репетирували ці слова цілий день. Ці слова — не з дитячого лексикону. Але розуміння мало полегшувало біль — адже діти вірили в свої слова.

Деякі дітлахи говорили неохоче, інші нервували, але більшість явно пишалися, що беруть участь у настільки значному заході. По гарячності, з якою вимовлялися слова, можна було визначити, що діти постарше вірять, що здатні змінити історію і запобігти тому, що здається їм катастрофою.

Один хлопчик запитав:

— Милий Творець, чому Магістр Рал хоче вбити дітей? Нехай він залишить нас у спокої і дозволить нам мирно жити!

Натовп вибухнув привітальними криками. Хлопчина, надихнувшись, повторював свою коротку промову знову і знову. У натовпі багато людей плакали.

Келен з Річардом мовчки переглянулися. Обом було очевидно: це не спонтанний виступ. Це добре підготовлена і розіграна акція, пряме цитування розісланих послань. Річарду