Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський

Любисток. Півстоліття поезії

Розділ 3

…сталося це п’ятого дня після вересневої новини місяця, точно на тридцятий день нашої мандрівки, якщо рахувати від виходу з Брокілону і через шість днів після Битви-на-Мосту.

Тепер же, дорогий майбутній читаче, відступлю я трохи у часі й опишу події, які мали місце безпосередньо після славетної і важливої своїми результатами Битви-на-Мосту. Але спершу я просвіщу те численне гроно читачів, які про Битву-на-Мосту нічого не відають — чи то з приводу інших інтересів, чи то у результаті загального неуцтва. Пояснюю: битву оту проведено в останній день місяця серпня Року Великої Війни в Анґрені, на мості, що поєднував обидва береги річки Яруги в околицях станиці з назвою Червона Бендюга. Сторонами того збройного конфлікту стали: армія Нільфгарду, корпус із Лирії, керований королевою Мевою, а також ми, наша чудова дружина — я, чи то нижчепідписаний, а ще відьмак Ґеральт, вампір Еміель Регіс Рогеллек Терзіфф-Годфруа, лучниця Марія Баррінг, називана Мільвою, і Кагір Мавр Диффрин еп Келлах, нільфгардець, який полюбляв із завзятістю, гідною кращого, доводити, що нільфгардцем він не є.

Неясним може також для тебе бути, читачу, звідки взялася в Анґрені королева Мева, про яку у час той думали, що разом із армією своєю згинула вона й померла під час нільфгардського липневого вторгнення у Лирію, Рівію й Едірн, що закінчилося повним підкоренням тих країн і окупацією їх імперськими військами. Але ж Мева не загинула, як вважалося, у бою і не потрапила до нільфгардської неволі. Призвавши під штандарт свій ґречну громаду вцілілого лирійського війська й затягнувши кого вдасться, у тому числі найманців і звичайних бандитів, доблесна Мева почала із Нільфгардом партизанську війну. А до герильї такої лісистий Анґрен ідеально підходив — і щоб із засідки вдарити, і щоби зачаїтися десь у хащах яких, бо в Анґрені хащі у достатку є, а як правду сказати, то, окрім хащів, у країні тій нічого немає, що варто було б згадати.

Гуфець Меви — вже називаної у війську її Білою Королевою — скоро зріс у силі й такого набрав завзяття, що міг без страху переправлятися на лівий берег Яруги, аби там, у глибоких тилах ворога, воювати й гуляти уволю.

Тут повертаємося ми до наших баранів, чи то до Битви-на-Мосту. Тактична ситуація виглядала таким чином: партизани королеви Меви, погулявши собі на лівому березі Яруги, хотіли втекти на правий берег Яруги, але наштовхнулися на нільфгардців, які гуляли по правому берегу Яруги й власне хотіли втекти на берег лівий. На отих вищевказаних наштовхнулися ми, на позиції центральній, чи то із самої середини річки Яруги, з кожного боку, зліва чи справа, якимось людом збройним оточені. То, не маючи куди втікати, перетворилися ми на героїв і вкрили себе безсмертною славою. Битву, до речі кажучи, виграли лирійці, бо вдалося їм те, що вони заміряли зробити, чи пак утекти на правий берег. Нільфгардці ж утекли у напрямку невідомому й тим самим битву програли. Я розумію, що все це звучить досить плутано, й маю намір перед публікацією проконсультуватися щодо тексту із якимось військовим теоретиком. Поки ж спираюся на авторитет Кагіра еп Келлаха, єдиного солдата у нашій дружині, — а Кагір підтвердив, що вигравання битв завдяки швидкій втечі з поля бою є допустимим з точки зору більшості мілітарних доктрин.

Участь нашої дружини у битві була, беззаперечно, славетною, але мала також і погані наслідки. Із Мільвою, яка була в цікавому стані, стався нещасний випадок. Решті з нас пощастило настільки, що ніхто серйозніших уражень не отримав. Але ніхто також і профіту не здобув, і навіть подяки не дочекався. Виняток становив відьмак Ґеральт. Бо відьмак Ґеральт, незважаючи на багатократно — і, як бачимо, досить неправдиво — оголошену індиференцію і не раз декларовану нейтральність, проявив у битві завзяття настільки ж велике, наскільки ж занадто театральне, а іншими словами: бився воістину показово, щоб не сказати напоказ. Його помітили, а Мева, королева Лирії, власною рукою посвятила його в рицарі. З того пасовання, як швидко виявилося, було більше неприємностей, ніж ужитку.

А треба ж тобі, милий читачу, знати, що відьмак Ґеральт завжди був людиною скромною, розважливою і холоднокровною, із внутрішнім світом простим і неускладненим, наче держак від алебарди. Втім, несподіване підвищення і показна ласкавість королеви Меви змінили його — а якби не знав я його краще, сказав би, що ввели у пиху. Замість того щоб якнайшвидше й анонімно зникнути зі сцени, Ґеральт стирчав при королівській свиті, втішався гонором, розкошував ласкою і насолоджувався славою.

А нам слава й розголос акурат були потрібні менше за все. Нагадую тим, хто не пам’ятає, що той самий відьмак Ґеральт, тепер пасований рицар, був переслідуваний органами безпеки усіх Чотирьох Королівств у зв’язку зі справою бунту магів на острові Танедд. Мене, особу невинну й чисту, наче сльоза, намагалися обтяжити звинуваченням у шпигунстві. До того треба додати Мільву, яка колаборувалася із дріадами, зі скойа’таелями і, як виявилося, була замішана у славетній різанині людей на рубежах лісу Брокілон. До того належить додати Кагіра еп Келлаха, нільфгардця, громадянина ворожої, як не крути, нації, чию присутність на невластивому боці фронту непросто було б пояснити й усправедливити. Так складалося, що єдиний член нашої дружини, чий життєпис не бруднили справи політичні або кримінальні, був вампіром. Таким-то чином демаскування і розпізнання будь-кого з нас загрожувало усім іншим посадженням на загострені осикові кілки. Кожен день, проведений — спочатку, зрештою, мило й безпечно — у тіні лирійських штандартів, отой ризик збільшував.

Ґеральт, коли я йому про це жорстко нагадав, спершу трохи скривився і надав свої рації, яких він мав дві. По-перше, Мільва після прикрого нещасного випадку з нею все ще потребувала опіки й догляду, а у війську були фельдшери. По-друге, армія королеви Меви прямувала на схід, у напрямку Каед Ду. А наша дружина, перед тим як вона змінила напрямок шляху й впакувалася в описану вище битву, також прямувала до Каед Ду — від друїдів, які там мешкали, мали ми надію отримати якусь інформацію, що могла б допомогти у пошуках Цірі. З прямого шляху до згаданих