Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський
— Ну, Щурице, — Бонгарт підняв заляпаний меч і поплював на клинок. — Перш ніж здохнеш, покажи, що у тобі сидить! Грай, музико!
* * *
— Ото насправді кат його зна, як воно сталося, що не позабивалися вони у тій першій сутичці, — розповідав шість днів по тому Никляр, син грабаря. — Дуже хтіли позабивати, те одразу видко було. Вона — його, він — її. Налетіли одне на одного, зійшлися, може, на мить, і пішов дзвін бойовий від мечів. Може, двома, може, трьома ударами обмінялися. Не було людини, щоб могла те порахувати — оком чи вухом. Так швидко билися, пани золоті, що ані око людське, ані слух того розрізнити не могли. А танцювали, а скакали навколо себе, наче дві ласиці!
Стефан Скеллен, званий Пугачем, слухав уважно, граючись нагайкою.
— Відскочили одне від одного, — продовжував хлопець, — але на жодному ані подряпини не було. Щуриця, можна те було бачити, до дідька розлючена, а сичала, наче кіт, як у нього мишу відбирають. А єгомосць пан Бонгарт був цілком спокійний.
* * *
— Фалько, — сказав Бонгарт, усміхаючись і вишкірюючись, наче справжній гуль. — Чудово вмієш танцювати й мечем крутити! Зацікавила ти мене, мандрьохо. Хто ти? Скажи мені, перш ніж помреш.
Цірі дихала. Відчувала, як починає огортати її страх. Зрозуміла, з ким вона має справу.
— Скажи мені, хто ти, і дарую тобі життя.
Вона міцніше стиснула руків’я у долоні. Мусила, мусила пройти крізь його блоки, рубанути його до того, як він закриється. Не могла дозволити, аби він відбивав її удари, не могла приймати мечем його випади, не могла вже ані разу ризикнути болем та паралічем, які прошивали й охоплювали при блоках її лікоть і передпліччя. Не могла втрачати енергію на пусті ухиляння від його ударів, що хибили по ній не більше, ніж на волосину. Оминути захист, подумала вона. Зараз. У цій оце сутичці. Або померти.
— Помреш, Щурице, — сказав він, ідучи до неї з виставленим далеко уперед мечем. — Не боїшся? Це тому, що ти не знаєш, як виглядає смерть.
Каер Морен, подумала вона, стрибаючи. Ламберт. Гребінь. Сальто.
Зробила три кроки й напівоберт, а коли він атакував, не відвертаючи увагу на фінти, крутнула сальто назад, упала у напівприсід і тут же ринула на нього, пірнаючи під його клинок і викручуючи зап’ясток для удару, для страшного удару, підсиленого міцним скручуванням стегон. Раптом огорнула її ейфорія, вона вже майже відчувала, як вістря вгризається в його тіло.
Замість того був твердий, дзвінкий удар металом об метал. І раптовий зблиск в очах, струс і біль. Відчула вона, що падає, відчула, що впала. Парирував і розвернув, подумала вона. Помираю, подумала.
Бонгарт копнув її у живіт. Другим копняком, точно і болісно виміряним у лікоть, вибив у неї меч. Цірі схопилася за голову, відчувала тупий біль, але під пальцями не було ані рани, ані крові. Отримала я кулаком, подумала зі страхом. Просто отримала кулаком. Або оголів’ям меча. Він мене не вбив. Відлупцював, наче шмаркачку.
Вона розплющила очі.
Ловець стояв над нею, страшний, худий, наче скелет, громадився над нею, наче хворе безлисте дерево. Смердів потом і кров’ю.
Схопив її за волосся на потилиці, підняв насильно, змусив встати, але відразу ж шарпнув, вибиваючи землю з-під ніг, і поволік її, що кричала, наче безумна, до Містле, яка лежала під стіною.
— Не боїшся смерті, га? — гарикнув, пригинаючи голову її донизу. — То подивися, Щурице. Ото є смерть. Так помирають. Дивися, ото кишки. Ото кров. А ото гівно. Оте людина має всередині.
Цірі напружилася, зігнулася, учеплена його рукою, захрипіла у сухих позивах. Містле ще жила, але очі вже мала затуманені, скляні, риб’ячі. Долоня її, наче кігті яструба, стискалася і розтискалася у багні й гної. Цірі відчула різкий, проникливий запах урини. Бонгарт зареготів.
— Отак помирають, Щурице. У власній сечі!
Відпустив її волосся. Цірі посунулася навкарачки, бив її сухий переривчастий кашель. Містле була вже поряд. Долоня Містле, вузька, делікатна, м’яка, мудра долоня Містле…
Вона вже не рухалася.
* * *
— Він не вбив мене. Прив’язав до конов’язі, за обидві руки.
Висогота сидів нерухомо. Вже досить давно так сидів. Навіть подих стримував. Цірі продовжувала розповідь, і голос її ставав усе глухішим, усе ненатуральнішим і щоразу неприємнішим.
— Наказав тим, що збіглися, щоби принесли йому мішечок солі й барильце оцту. І пилу. Я не знала… Не могла зрозуміти, що він має намір… Ще тоді я не знала, до чого він здатний. Я була прив’язана… до конов’язі… Він скликав якихось пахолків, наказав їм, аби тримали мене за волосся… і за повіки. Показав їм, як саме… Так, щоб не могла я відвернутися чи заплющити очі… Щоби мусила дивитися на те, що він робить. Треба подбати, аби товар не зіпсувався, сказав. Аби не почав розкладатися…
Голос Цірі зламався, сухо зав’яз у горлі. Висогота, вже знаючи, що почує, відчув, як слина заповнює йому рот, наче хвиля повені.
— Відрізав їм голови, — глухо сказала Цірі. — Пилою. Ґіселеру, Кейлі, Ассе, Рефу, Іскрі… Й Містле. Відрізав їм голови… По черзі. На моїх очах.
* * *
Якби у ту ніч хтось зумів підкрастися під загублену серед мочарів хату із запалою, порослою мохом стріхою, якби зазирнув усередину крізь шпарини у віконницях, побачив би у скупо освітлених нутрощах сивобородого старця у кожусі й попелястоволосу дівчинку із обличчям, знівеченим шрамом на щоці. Побачив би, як дівчина трясеться від плачу, як давиться схлипом у обіймах старця, а той намагається її заспокоїти, незграбно й машинально гладячи й поплескуючи по спині, що трясеться від плачу.
Але то було неможливо. Ніхто не міг того побачити. Хата була добряче захована серед очерету на мочарах. На пустині, вічно вкритій туманом, туди, куди ніхто не наважувався заходити.
Часто ставлять мені запитання, як воно сталося, що зважився я записати ці спогади. Багатьох людей цікавило, у який саме момент мемуари мої почали поставати — який факт, подія чи справа на початку написання це супроводжували й дали на те натхнення. Раніше різні давав я пояснення і нерідко брехав, але зараз віддам поштивий борг істині, бо сьогодні, коли волос мій побілішав і порідшав, знаю я, що правда — то цінне зерно, а брехня — негодні плевели.
А правда є такою: подією, яка всьому дала натхнення,
