Пасербки восьмої заповіді - Генрі Лайон Олді

Потім Михал підвів голову, побачив бліду як полотно Марту на кручі, привітно помахав їй рукою і взявся жменею зернистого піску відчищати кров з палаша.

Біля ніг Михала помирав увічливий шляхтич.

Судячи з рани, помирати він мав довго та болісно.

Коли Марта зверху вниз дивилася на спокійну братову поставу, Михал навіть не повернувся до своєї жертви, біля якої розгублено товклися четверо його супутників, — вона подумала, що Михал свідомо вибрав для цієї людини таку смерть.

Ні хвилини не вагаючись.

І Марті зробилося холодно.

Усю відправу за здоров’я Беати Райцеж та за її благополучні пологи Марта простояла мов на голках. Перед очима весь час поставав молодик, убитий лише тому, що допоміг вийти Беаті з карети. Щоб хоч якось відволіктися, Марта переводила погляд на відповідне до події вбрання абата Яна на Михала — воєвода Райцеж стояв на колінах поруч із дружиною та час від часу хрестився — і мимоволі відзначала, що брати настільки ж різні, наскільки й схожі. Чернець і воїн, сповідник і вбивця… злодій і злодій. Обидва стрункі, сухорляві, з тонкими одухотвореними рисами обличчя — і Марті раптом спало на думку, що вираз обличчя абата Яна, коли він слухав

її сповідь і потім натхненно розповідав їй про єресь катарів, був багато в чому схожий на вираз обличчя Михала, коли той бавився лискучою крицею й коли витирав піском закривавлений клинок.

„А я? — жахнулася Марта. — А яка я?..“

Після богослужіння вона підійшла до Михалової дружини, їх познайомили, й Марта не відходила від Беати до того моменту, коли Райцеж посадив дружину в карету й відіслав у Тинець у супроводі гайдуків, які приїхали з ним. На прощання Марта не втрималася й похапцем обшукала Беатину свідомість. Було важко визначити навпомацки, що саме трапляється під руку, але Марта мала дуже гарний вишкіл, щоб не плутати можливу здобич із дрібним мотлохом, що завжди захаращує чужі засіки. Занепокоєння з приводу наступних пологів лежало в молодої жінки на самісінькій поверхні й не мало глибинних коренів — здорова й міцна Беата носила вагітність без особливих ускладнень, отож Марта могла б легко украсти необґрунтоване хвилювання в пані Райцеж, але робити цього не стала, лише здивувалася: чому Михал досі не полегшив життя коханій дружині?

Молебень молебнем, а злодійство злодійством…

Видно, за цей час батько Ян уже встиг нашвидку переказати воєводі Мартину історію, бо Михал після від’їзду дружини підійшов до Марти і без жодного слова пригорнув сестру та поцілував у чоло. Одновухий Джош ревниво загарчав, Михал повернувся до ощиреного пса, пильно подивився йому в очі й ледь помітно вклонився.

Джош сів — ні, швидше, впав на задні лапи, закинув лобату голову догори, опуклі собачі очі волого зблиснули, пес ледь не завив, але стримався й вихором вилетів за ворота монастиря.

Марта вирішила не кликати Мовчуна.

Розуміла — він повернеться.

Коли почало смеркатися, а Джоша все ще не було, Марта захвилювалася. Вона вийшла з монастиря — воротар був із нею ввічливий до нудоти, — побродила туди-сюди по дорозі, хотіла пройтися до близького узлісся, але роздумала й рушила на берег річки Тихої, де відбувся недавній двобій.

Спустилася з кручі, постояла під плакучою вербою, неголосно покликала пса, почекала й зібралася іти геть. Відламала від верби тонку лозину, кілька разів змахнула нею, наче шаблею, відкинула від себе лозину — і дивне хвилювання змусило її обернутися.

Там, де впала вербова лозина, танцювала неясна тінь.

Від річки тягло мерзлякуватою прохолодою, роздивитися щось у сутінах, що непомітно настали, було майже неможливо, але Марта до болю в очах вдивлялася в напрочуд знайомий танок тіні, і раптовий здогад обпік її гірше за жменю приску, узяту з багаття.

Перед нею була тінь убитого Михалом шляхтича.

Примара невтомно, раз за разом повторювала рухи того страшного танцю, що привів її до загибелі, ноги шляхтича одноманітно переступали по піску — вперед, убік, уперед, назад, убік, — руки виплітали багато разів повторюване плетиво жестів, аж допоки опадали зламаними крильми, змушуючи мерця схопитися за живіт і в мить припасти до сирого вечірнього піску… але тінь підводилася, і все починалося спочатку.

Можливо, з боку це було красиво й зовсім не лячно — надвечір’я, ріка, зламана тінь та жінка, яка притулилася до стовбура верби, — але Марта не могла подивитися на себе збоку.

Вона не встигла навіть зміркувати, коли, якої невловимої хвилі тінь обірвала смертний танок і повернула до неї безоку пляму обличчя.

Не слухом, а якимось далеким від людини чуттям Марта збагнула, що мертвий шляхтич регоче — тут вона пригадала, де й коли зустрічала вбитого Михалом у двобої молодика.

У корчмі Йошки Мозеля, коли мимохідь доторкнулася до молодого пана, вихопивши з нього жменю ненависті до рідного батька, що спливла на поверхню, а потім ледь устигла скинути це пекуче зілля в корчмарську кішку Бирку!

Як звали молодого пана?!

Князенко… князенко Янош Лентовський!

Забувши про все на світі, Марта несподівано для самої себе потяглася до примари, як тоді, у корчмі, як тяглася безліч разів до наміченої жертви, бажаючи понишпорити в невидимих для інших кишенях; „Не смій!.. Ніколи не смій красти у мертвих!..“ — луною озвався в ній дзвінкий голос Самуїла-баци, голос спочилого в бозі батька Самуїла… Не смій…

У таку мить Марті завжди здавалося, що вона простягає третю, безтілесну руку і гнучкими пальцями намацує потрібне, щоб потім, уже привласнивши, взявши в себе, розглянути та зрозуміти: чи взяла вона те, що хотіла, чи замість золота натрапила все-таки на мідь, і треба б повторити спробу — але зараз усе було не так, як колись.

Злодійські жіночі пальці обпекло крижаним слизом — він чіпко