Скляне прокляття - Томас Тімайєр

— Я поглину вас, — пробулькотіла кошмарна істота, витягаючи з грудей лезо шпаги. — Вам сподобається. Скоро ми будемо разом співати. Розумієте? Будемо спі-ва-а-ти!

Він підвищив голос, що тепер нагадував тонке деренчання скла.

Гумбольдт лайнувся. Лють і відчай заволоділи ним. Він кинувся вперед і почав притискати супротивника до вікна. Беллхайм, сміючись і булькаючи, скинув угору руки й готувався атакувати. Шарлотта бачила, як на кінчиках його пальців виростають нові й нові щупальці, готові проникнути в тіло її дядька, та Гумбольдт не здавався. Він продовжував наступати, й незабаром супротивники пересунулися у протилежний кінець кімнати. Коротким ударом Гумбольдт розбив широке вікно, що доходило майже до підлоги, і з лютим вигуком виштовхнув ворожу істоту на вулицю.

Але й це не вирішило справи. Беллхайм оскаженіло вчепився в Гумбольдта й потягнув ученого за собою. Міцно зчепившись і продовжуючи боротися супротивники рухнули з вікна у засніжений сад. Почувся звук глухого удару.

Шарлотта кинулася до вікна. Гумбольдт і Беллхайм борюкалися в кучугурі. Сили вченого були виснажені, його рухи помітно сповільнилися. Беллхайм же, навпаки, звивався й несамовито верещав, ніби крізь нього пропустили електричний струм.

— Холодно! — волав він, намагаючись вирватися і скочити на ноги. Та Гумбольдт усе ще притискав його до снігу.

Гості, а особливо дами, котрі вже попрямували було до будинку, від переляку здійняли галас, коли Гумбольдт і етнограф випали з вікна другого поверху. Затамувавши подих, усі заклякли, стежачи за смертельною боротьбою, і лише Гертруда Беллхайм зберегла самовладання. Вона стрімко кинулася до двох чоловіків, які боролися.

— Гумбольдте! Рихарде! Припиніть негайно! Що це ви таке вигадали?!

Та її слова не справили аж ніякої дії, й тоді жінка не стрималася:

— Це нечувано! Новорічної ночі! Бертраме, розбороніть же їх, мерщій!

Дворецький кинувся виконувати наказ господині, і в цей момент знову вдарили церковні дзвони.

У Німеччині лише віднедавна запровадили єдине літочислення, тож цієї ночі всі дзвони вперше задзвонили рівно опівночі. Та сестри-чорниці з жіночого монастиря, що був розташований неподалік, лише зараз стали навколішки й піднесли святу молитву, а дзвін на монастирській дзвіниці, у свою чергу, привітав настання нового року.

Дзвін цей пролунав зовсім близько, лунко відбився під стін будинків і справив цілком непередбачуваний ефект. Невідома сила підняла Гумбольдта в повітря і швиргонула на сніг, де він і залишився лежати нерухомо. Беллхайм же, навпаки, повівся так, ніби в нього і справді вселилася нечиста сила. Він затулив вуха руками, засіпався й закричав так, що всі присутні, які оточили місце поєдинку, мимоволі позадкували. А потім етнограф знову перетворився: він зіщулився, щосекунди стаючи меншим на зріст, і, нарешті, зовсім зник.

Запанувала тиша. Люди вражено мовчали.

Неймовірно! Ніхто не міг пояснити того, що сталося у всіх на очах. Гумбольдт підвівся, обтрусивши пальто від снігу, і приєднався до решти гостей. Навколо того куточка засніженого саду, де щойно відбувався запеклий поєдинок, утворилося щільне кільце людей, які ніби чекали, що Рихард Беллхайм знову виникне невідомо звідки.

Однак нічого такого не відбувалося. Етнограф зник, не залишивши й сліду. Ані ридання його дружини, ані схвильовані вигуки, ані здивовані погляди й перешіптування гостей нічого не могли змінити. Незабаром з’явилися жандарми й почали обшукувати околиці та прилеглі до садиби території. Проте їхні зусилля не дали ніяких результатів.

Рихард Беллхайм зник. Усі, хто востаннє бачив його новорічного ранку 1 січня 1894 року, добре розуміли, що він більше ніколи не повернеться.

Лондон, тиждень по тому

Фехтувальний клуб королівських стрільців вважався одним із найстаріших у Лондоні. Заклад було засновано ще за часів лорда Нельсона і його легендарної перемоги в битві при Трафальгарі, тож клуб надзвичайно суворо ставився до виконання своїх правил і складу членів. Бути прийнятим туди означало обзавестися корисними зв’язками у найвищих колах суспільства, що наближені до королівського двору. Можна навіть сказати, що цей клуб був призначений винятково для представників привілейованих верств або тих, хто прагнув до них належати.

Кругла цегляна споруда з позолоченим куполом і колонадою з білого мармуру височіла на березі Темзи неподалік від Вестмінстерського собору. Колони були заплетені плющем, а платани, що росли біля будинку, відкидали на фасад густі тіні. Із вікон клубу долинав безупинний передзвін клинків.

Макс Пеппер ніколи не любив шпаг. І не лише їх. Він відчував гостру відразу до будь-якої зброї. Прагнення мати при собі шпагу або револьвер журналіст вважав ознакою інфантильності. На його думку, того, хто весь час хизується довжиною клинка або калібром ствола, Господь позбавив упевненості в собі або, навіть, здорового глузду. А найчастіше, і того, й іншого одразу.

Натомість себе він вважав людиною, яка здатна впоратися з будь-якою ситуацією лише завдяки силі власного розуму та присутності духу. До того ж, він аж ніяк не був беззахисною жертвою. В Андах, у Місті Заклиначів Дощу, він неодноразово доводив, на що здатний. Проте вбивати йому ніколи не подобалося.

— Лорд Уїлсон завжди в цей час тренується.

Патрик О’Ніл, асистент ученого, виявився симпатичним рудуватим ірландцем, який без угаву теревенив і сміявся. Схоже, сер Уїлсон, що б там про нього не казали, має бути пристойним хлопцем, якщо його асистентом є така славна людина. А, з іншого боку, хто його знає? Що ж, зараз побачимо.

Незабаром з’ясувалося, що побоювання Пеппера були небезпідставними. О’Ніл провів журналістів до клубної роздягальні й попросив перевдягнутися.

— Що ми маємо зробити? — вирячився Макс на асистента, котрий уже стояв перед ними у самому спідньому.

— Вам пропонується зняти свій одяг і вбратися у спеціальні костюми для фехтування. Цього вимагають правила клубу, — пояснив О’Ніл. — Без спортивного одягу вхід сюди