Скляне прокляття - Томас Тімайєр

— Здається, я забув, що хотів сказати…

— Ви, мабуть, дещо захопилися випивкою, — зауважив Гумбольдт. — Повірте, з вашим підвищеним тиском це може бути небезпечним для здоров’я.

— Так-так, ваша правда, — Валленберг налив у склянку води й поспіхом випив. — Мені вже набагато краще, — додав він, відсапуючись. — Дякую. Даруйте, будь ласка, якщо я дозволив собі бути неввічливим. Власне, я лише хотів сказати, що бажаю вам успіхів у будь-яких ризикованих справах і завжди буду радий бачити вас на службі в нашому університеті.

— Від усього серця підтримую ваші слова! — вигукнула пані Беллхайм, приємно здивована тим, що бесіда так несподівано мирно закінчилася. Так само, як і всі присутні, вона побоювалася, що суперечка двох учених закінчиться зовсім інакше. — А зараз я пропоную всім вийти з-за столу й випити склянку пуншу в салоні. Там ми продовжимо вечірку — на вас іще чекають музика і танці.

Вона підвелася й плеснула в долоні. Слуги допомогли гостям підвестися. Це було досить своєчасним, оскільки деякі з них уже навряд чи змогли б обійтися без сторонньої допомоги.

Коли в їдальні майже нікого не залишилося, Оскар запитав:

— Зізнайся, це ти зробила, Елізо?

— Про що ти, хлопче?

Оскар кивнув на товстуна з бакенбардами, котрий у салоні саме наливав пунш у свій келих.

— Розумію, — гаїтянка лукаво усміхнулася. — Маленьке чаклунство. На моїй батьківщині це звичайна річ, на яку ніхто не звертає уваги.

— Ти це дуже гарно все влаштувала, — прошепотів Гумбольдт. — Хтозна, як би я викрутився зі справи, коли б цей йолоп і далі так розпатякував. — Він нахилився й поцілував чорні блискучі кучерики на маківці в Елізи. — Як справи, люба? Хочеш, потанцюємо?

— Хвалити Бога, згадав! А я вже думала, що ти ніколи про це не запитаєш. — Еліза простягнула руку своєму близькому другові, й під звуки вальсу вони рушили до сусідньої кімнати.

Лише о пів на дванадцяту Оскар відчув утому. Йому й на думку не спадало, що танцювальна частина вечірки може бути такою приємною. Він був не дуже вправним танцюристом, проте Шарлотта виявилася напрочуд поблажливою партнеркою і майже не скаржилася, коли він наступав їй на ногу або збивався з такту.

— Здається, ви удвох зовсім непогано почуваєтеся, — усміхнулася Еліза. — Глядіть, щоб голова не запаморочилася.

— Мені здається, що Шарлотта взагалі ніколи не втомлюється, — промовив Оскар, відсапуючи. — Стосовно себе я завжди був упевнений, та бачу, що до неї мені ще далеко!

Він поглянув на кузину, котра саме витанцьовувала мазурку з якимсь поважним літнім паном.

— Звісно, танці танцями, — зауважив Гумбольдт, — але я б хотів, щоб ти все ж зосередився на нашій справі.

— Що? — Оскар ледве примусив себе відвести погляд від дівчини.

— Я кажу тобі про те, що фрау Беллхайм розповіла мені після доповіді свого чоловіка. Вона згадала записи, що їх учений робив під час подорожі Африкою. В його щоденнику містяться два важливі моменти. По-перше, там описано народ догонів, а по-друге, — якийсь метеорит.

Оскар миттєво отямився.

— Метеорит? Шматок гірської породи, що потрапив на Землю з космосу?

— Саме так, синку, — Гумбольдт озирнувся, щоб пересвідчитися, що їх ніхто не чує. — Я хочу показати тобі дещо. Ось ходімо за нами.

Оскар прослизнув слідом за Гумбольдтом і Елізою в одні з бічних дверей, за якими розміщувалася велика бібліотека.

— Ось! — дослідник указав на високу старовинну шафу із заскленими дверцятами. — Тобі тут нічого не впадає в око?

Оскар впритул наблизився до шафи. На перший погляд, вона виглядала бездоганно, та зблизька стало видно, що деякі стекла в ній розбито або вкрито тріщинами. Частина інкрустації зникла без сліду, а в одному зі стекол просто посередині зяяв круглий отвір із оплавленими краями.

Юнак запитально подивився на дослідника, і той кивнув голою.

— Дивно, чи не так?

— Що ж усе це може означати?

— І гадки не маю. Все, що мені відомо, — це те, що такі самі отвори є і в інших кімнатах. Особливо в таких місцях, до яких важко дістатися, або не дуже помітних на перший погляд. Фрау Беллхайм показала їх мені, проте сама вона не може пояснити, звідкіля вони взялися.

— І що ви про все це думаєте?

— Нічого. Зараз наше завдання — зібрати якомога більше інформації. Мені відомо лише, що ці пошкодження з’явилися незабаром після того, як Рихард Беллхайм повернувся з експедиції.

Дослідник схрестив руки на грудях і випростався.

— Ти знаєш, що фрау Беллхайм доручила мені з’ясувати причину хвороби її чоловіка?

— Шарлотта мені розповіла.

— От і добре. Тепер ти можеш уявити, наскільки для нас важливо роздобути цей щоденник. Я певен: там ми знайдемо факти, які нам багато чого пояснять. Я вже просив фрау Беллхайм дозволити мені ознайомитися з нотатками її чоловіка, та вона рішучо відмовила мені під приводом того, що там містяться відомості винятково приватного характеру. Однак, мені здається, що вона просто боїться розлучатися з ілюзіями.

— І чим же я тут можу зарадити? — Оскар зазирнув у прохолодні насмішкуваті очі свого новоспеченого батька. — Зажди-но… Ти… Ти хочеш, щоб я його викрав?

— Я хочу, щоб ти його позичив, — усміхаючись, відповів Гумбольдт. — Я не можу наказати тобі це зробити, проте в мене з’явилося таке дивне відчуття… Коротше кажучи, інтуїція підказує мені, що в Африці з Беллхаймом щось сталося. Щось таке, про що ми обов’язково маємо дізнатися. Беллхайм робить усе можливе, щоб здаватися звичайним хворим, проте чим більше зусиль він до цього докладає, тим більше сумнівів у