Танок драконів - Джордж Мартін

— Що ж, риба,— озвався він, карбуючи кожне слово.— Але виходимо на світанку.

Коли прийшов світанок, табір прокинувся в снігу й тиші. Небо з чорного зробилося білим, але світліше від цього не стало. Аша Грейджой прокинулася від судоми й холоду під горою хутра, слухаючи хропіння Ведмедиці. Вона ще не стрічала жінки, яка б так гучно хропла, але за перехід уже звикла до цього звуку й навіть знаходила в ньому певне заспокоєння. Її більше хвилювала тиша. Сурми не сурмили підйом, не закликали сідати на коней, шикуватися й готуватися до переходу. Не звучали бойові ріжки північан. «Щось трапилося».

Аша виповзла з-під хутра й видибала з намету, пробивши стіну снігу, яку за ніч намело перед входом. Побрязкуючи кайданами, вона підвелася та вдихнула крижане ранкове повітря. Сніг досі падав, він навіть посилився порівняно з учорашнім днем, коли вона заповзла в намет. Озера зникли, ліси також. Виднілися обриси інших наметів і навісів, а також розмите жовтогаряче сяйво сигнального вогню на сторожовій башті, але не сама башта. Решту проковтнула заметіль.

А десь попереду чекав Руз Болтон, ховаючись за мурами Вічнозиму, але голодне військо Станіса Баратеона застрягло в заметах, відрізане з усіх боків кригою і снігом.

Данерис

Свічка майже догоріла. З калюжі розталого воску стирчав менш як дюймовий недогарок, ллючи світло на ліжко королеви. Полум’я почало пригасати.

«Скоро зовсім згасне,— збагнула Дані,— а коли це станеться, ще одна ніч добіжить кінця».

Світанок завжди приходив надто рано.

Вона не спала — не могла, не хотіла. Не наважувалася навіть склепити повіки, боячись, що коли знову їх розклепить, буде вже ранок. Якби у неї була така влада, вона б зробила їхні ночі нескінченними, але могла тільки лежати без сну, насолоджуючись кожною солодкою миттю, поки світанок не перетворив усе на пригаслий спогад.

Дааріо Нагарне поряд з нею спав мирно, як немовля. У нього талант спати, хвалився він, посміхаючись у своїй самовпевненій манері. На марші він часто спить у сідлі, казав він, щоб добре відпочити перед боєм. Хоч сніг, хоч сонце — байдуже. «Якщо боєць не може спати, то не матиме і сили воювати»,— казав він. Нічні кошмари його теж не мучили. Коли Дані розповіла йому, що Сервина Дзеркального Щита переслідували привиди лицарів, яких він повбивав, Дааріо тільки розсміявся. «Якщо до мене прийдуть ті, кого я повбивав, я знову їх уб’ю». Сумління в нього — як у всякого перекупного меча, збагнула Дані. Тобто його немає зовсім.

Дааріо лежав на животі, зарившись обличчям, у подушку, а легке лляне покривало заплуталося навколо його довгих ніг.

Дані провела рукою по його спині, вздовж хребта. Шкіра була гладенька, майже безволоса. «Шовкова шкіра»,— подумалося їй. Приємно було діткатися її пучками. Вона любила пальцями прочісувати йому волосся, розминати йому литки після довгого дня в сідлі, проганяючи біль, брати в долоню його прутень, відчуваючи, як він твердне.

Була б вона звичайною жінкою, залюбки провела б усе життя, торкаючись Дааріо, пестячи його шрами й випитуючи в нього, як він їх отримав. «Якби він попросив, я б відмовилася від корони»,— подумала Дані... але він не просив і не попросить. Коли вони зливалися в одне, Дааріо шепотів слова кохання, але Дані розуміла, що кохає він королеву драконів. «Якби я відмовилася від корони, він би мене більше не хотів». Крім того, королі, втрачаючи корону, частенько втрачають і голову, й Дані не бачила причин, щоб з королевами було інакше.

Свічка, востаннє мигнувши, згасла, потонувши у власному воску. Темрява проковтнула і перину, і тих двох, що на ній лежали, й заповнила усі куточки покоїв. Обійнявши свого капітана, Дані притислася йому до спини. Вона вдихала його запах, насолоджувалася теплом його тіла й дотиком його шкіри до її власної. «Запам’ятай,— сказала вона собі.— Запам’ятай це відчуття». Вона поцілувала його в плече.

Дааріо перекотився до неї, розплющивши очі.

— Данерис,— ліниво усміхнувся він. Це був ще один з його талантів: він прокидався миттєво, як кіт.— Уже світанок?

— Ще ні. Ще трохи маємо часу.

— Брехуха. Бачу з твоїх очей. А хіба міг би я щось побачити, якби стояла нічна темрява? — Дааріо, відкинувши покривало, сів.— Уже сіріє. Скоро прийде день.

— Не хочу, щоб ця ніч закінчувалася.

— Не хочеш? І чому ж, моя королево?

— Сам знаєш.

— Весілля? — розсміявся він.— Тоді виходь за мене.

— Ти ж розумієш, що я не можу.

— Ти — королева. Ти можеш чинити як заманеться,— він провів рукою по її нозі.— Скільки ще ночей нам залишилося?

«Дві. Лише дві».

— Ти знаєш незгірше за мене. Сьогоднішня і наступна — і кінець.

— Виходь за мене — і всі ночі будуть наші.

«Хотіла б я». Хал Дрого був для неї сонцем-і-місяцем, але він помер так давно, що Данерис уже й забула, як воно — кохати і бути коханою. Дааріо допоміг їй пригадати. «Я була мертва, а він повернув мене до життя. Я спала, а він мене збудив. Мій бравий капітан». І все-таки останнім часом він занадто знахабнів. Коли він повернувся з останньої своєї вилазки, то кинув їй під ноги голову якогось юнкайського володаря й поцілував її просто в залі в усіх на очах, аж Баристанові Селмі довелося їх розтягати. Сер Дідусь так розлютився, що Дані вже боялася — зараз проллється кров.

— Ми не можемо пробратися, коханий. Сам знаєш чому.

Він підвівся з ліжка.

— Що ж, тоді одружуйся з Гіздаром. А я йому наставлю роги замість весільного дарунка. Гіскарці ж люблять накручувати на голові роги. Начісують їх з власного волосся, вплітаючи залізні дроти й поливаючи воском.

Відшукавши бриджі, Дааріо вдягнув їх на голе тіло, не переймаючись через спіднє.

— Коли я одружуся, жадати мене вважатиметься державною зрадою,— сказала Дані, підтягуючи покривало на груди.

— Тоді я стану зрадником.

Він через голову натягнув блакитну шовкову сорочку й розпрямив пальцями зубці своєї бороди. Він заради Дані освіжив колір — з фіолетового пофарбував назад у синій, як було, коли вони вперше познайомилися.

— Я пахну тобою,— широко всміхнувся він, понюхавши пальці.

Дані обожнювала, як зблискує його золотий зуб, коли він усміхається. Обожнювала м’яке волосся в нього на грудях. Обожнювала силу його рук, дзвін його