Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— Ми нікуди не прямуємо, — відказала Джасна, звертаючи в провулок. — Ми діємо, розмірковуємо та вчимося.

Стривожена Шаллан поспішила за нею. Ніч поглинула їх: єдиним джерелом освітлення стали нечасті вогні допізна відчинених таверн і магазинів. Принцесин фабріал вкривала чорна рукавичка без пальців, ховаючи сяйво самоцвітів.

Дівчина мимохіть почала скрадатися. Її взуті в легкі туфлі без підборів ноги відчували кожну нерівність тротуару — від камінчика до тріщинки. Вона знервовано роззиралася, проходячи повз гурт робітників, які стояли біля дверей генделика. Ті, звичайно ж, були темноокі. Уночі це розмежування набувало навіть глибшого сенсу.

— Ваша Світлосте? — приглушеним тоном озвалася Шаллан.

— Коли ми молоді, — сказала принцеса, — то прагнемо простих відповідей. Напевно, не існує яскравішої ознаки юності, ніж бажання, щоб усе було таким, як треба. Як-от було завжди.

Шаллан нахмурилася, усе ще озираючись через плече на чоловіків біля таверни.

— А що старшими стаємо, — вела далі Джасна, — то частіше сумніваємося. Починаємо запитувати чому. І все ж так само хочемо простих відповідей. Гадаємо, що люди довкола нас — старші, авторитетніші — такі відповіді мають. І нерідко вдовольняємося ними просто з огляду на те, хто їх надав.

— Мене вони ніколи не вдовольняли, — тихо заперечила Шаллан. — Я завжди хотіла більшого.

— Бо була зрілою особистістю, — пояснила Джасна. — Те, про що ти говориш, із віком трапляється з більшістю з нас. Власне, мені здається, що «дорослішати», «мудрішати» й «дошукуватися» — просто синоніми. Що старші ми стаємо, то швидше відкидаємо прості відповіді. Якщо лише ніхто не стає нам на дорозі, вимагаючи, щоб ми прийняли їх, не зважаючи ні на що, — принцеса примружила очі. — А ти ще дивуєшся, чому я — противниця конгрегацій.

— Я й досі цього не розумію.

— Бо більшість із них прагне покласти край запитанням.

Наставниця зупинилася. А тоді різким рухом стягнула рукавичку, і приховане під нею сяйво освітило вулицю довкола. Коштовні камені фабріала — більші за броами — запалали, мов червоний, білий і сірий смолоскипи.

— Чи розважливо ось так виставляти напоказ своє багатство, Ваша Світлосте? — засумнівалася Шаллан, вимовляючи слова дуже тихо й озираючись на всі боки.

— Ні, — відказала Джасна. — Аж ніяк. Особливо тут. Бачиш, останнім часом ця вулиця має лиху славу. За два минулі місяці на театралів, котрі обирали цей маршрут, тричі нападали розбійники. І кожен із випадків закінчувався смертю тих, на кого нападали.

Шаллан відчула, що блідне.

— А міська варта, — вела далі принцеса, — дивиться на це крізь пальці. Тараванджіан кілька разів висловлював їм сувору догану. Проте їхній капітан — двоюрідний брат дуже впливового в місті світлоокого, а король Харбранта — не надто могутній правитель. Дехто підозрює навіть гірше: мовляв, цілком можливо, що грабіжники діляться з ними. Але наразі це не стосується справи, оскільки, як ти й сама бачиш, попри таку репутацію вулиці, жоден вартовий не патрулює її.

Джасна натягнула рукавичку на місце, і дорога знову занурилась у пітьму. Шаллан закліпала очима, не одразу призвичаївшись до темряви.

— Ну й дурницю ми втнули, звернувши сюди, — зауважила наставниця. — Дві беззахисні жінки, у дорогому вбранні та ще й мають при собі цінності. Що скажеш?

— Ще й яку дурницю! Джасно, а може, підемо звідси? Будь ласка. Який би урок ви не збиралися подати мені, все ж він того не вартий.

Підібгавши губи, принцеса зазирнула у вузький, темний провулок, що вів убік від дороги. Тепер, коли та знову надягла рукавичку, пітьма стала майже непроглядною.

— Зараз у твоєму житті триває цікавий етап, Шаллан, — мовила наставниця, хрускаючи пальцями. — Ти достатньо доросла, щоб цікавитися, запитувати й відкидати надані відповіді саме тому, що отримала їх у готовому вигляді. Однак усе ще хапаєшся й за юнацький ідеалізм. Ти відчуваєш, що повинна існувати одна-єдина всеосяжна Істина — а тому гадаєш, ніби тільки-но знайдеш її, як усе, що раніше спантеличувало, раптом стане на свої місця.

— Я… — підопічній хотілося заперечити, але формулювання Джасни вражало своєю точністю. Усі ті жахливі речі, які вже накоїла Шаллан, разом із тією, яку вона збиралася було втнути, мучили її. Чи буває так, що чиниш щось страхітливе в ім’я чогось прекрасного?

Принцеса звернула у вузенький провулок.

— Джасно! — скрикнула підопічна. — Що ви робите?

— Застосовую філософію на практиці, дитино, — відказала наставниця. — Ходімо зі мною.

Біля самого війстя провулка Шаллан завагалася — її серце вилітало з грудей, а думки плутались. Дув вітер, дзенькотіли дзвоники — мовби замерзлі краплі дощу по камінню. І в мить рішучості вона кинулася вслід Джасні, надаючи перевагу товариству — нехай навіть у темряві — перед самотою. Тьмяного мерехтіння Душезаклинача, загорнутого в саван рукавички, заледве вистачало, щоб освітити їхній шлях. Шаллан трималася в тіні принцеси.

Позаду долинув шум. Здригнувшись, вона озирнулася й побачила, що вхід до провулка загородили кілька темних силуетів. «Ох, Прародителю бур, — прошепотіла вона. — Чому? Для чого Джасна це робить?»

Дівчина затремтіла й вільною рукою вхопилася за спідницю наставниці. Назустріч рухались інші тіні — звідкись із дальнього кінця проходу. Вони наближалися, щось бурмочучи, ляпаючи по смердючих, застояних калюжах. Їхня студена вода вже просочилася крізь туфлі Шаллан.

Принцеса зупинилася. Слабке світло зачохленого фабріала відбилося від металу в руках їхніх переслідувачів — мечів або ножів.

Вони замислили вбивство. Грабуючи жінок на кшталт Джасни й Шаллан — які мають могутніх заступників, — жертв не залишають у живих, щоби ті могли свідчити в суді. Такі типи — не шляхетні розбійники з романтичних історій. Вони щомиті усвідомлюють, що варто їм попастися — і їх повісять.

Шаллан паралізував страх. Навіть закричати було несила.

«Прародителю бур, Прародителю бур, Прародителю бур!»

— А тепер, — промовила наставниця жорстким і зловісним тоном, — почнемо урок.

І зірвала рукавичку.

Раптове світло замалим не осліплювало. Підопічна здійняла руку, захищаючись від нього, і незграбно позадкувала до високого паркану. Їх оточили четверо чоловіків. Не тих, які стояли біля таверни, — інших. Ці слідкували за ними непомітно для дівчини. Тепер вона бачила ножі в їхніх руках, а в очах — смертний вирок.

Її крик нарешті вирвався на волю.

Від різкого світла ті забурчали, але так само просувалися вперед. Широкогрудий розбійник із чорною бородою наблизився до принцеси й замахнувся ножем. Та спокійно виставила руку з розчепіреними пальцями, і коли