Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Олег Євгенович Авраменко

— Загалом, розумію, — відповів Бренан. — Проте мої знання не можна назвати вичерпними й достовірними, вони походять із ненадійного джерела.

— А саме?

Бренан зам’явся. Йому стало трохи ніяково.

— Ну, зі звичайних розмов, а ще — з книжки „Чарівний острів Тір Мінеган і його дивовижні мешканки“.

Кілька секунд Ґвен стримувалася, та зрештою не стерпіла і зайшлася дзвінким сміхом.

— Справді? Ти не жартуєш? Це ж дитяча книжка… Ну, не зовсім дитяча, але несерйозна.

— Я не міг купувати серйозні книжки, — пояснив Бренан. — Чаклунську літературу продають лише в книгарнях, власниками яких є чаклуни. А я не ризикував привертати до себе зайву увагу. Боявся… — Він замовк, збираючись на рішучості. Такого-сякого оптимізму йому додавало те, що Ґвен ставилася до нього доброзичливо, без найменшої остороги… Хоча це могло бути лише хитрістю з її боку. — Та й зараз боюся, що в мені криється Зло.

Сміхотливі іскорки миттю згасли в очах дівчини.

— Зло? — перепитала вона. — Маєш на увазі не людське, а маґічне Зло?

— Так.

— І з чого ти взяв?

— Ну, я ж умію приховувати свою силу. А це — одна з ознак лихого чаклуна. Хіба ні?

Ґвен ствердно кивнула:

— Твоя правда. Чаклуни, що живляться темною енерґією, здатні приховувати від інших свою силу. Але ти цього не можеш.

— Як не можу? Жоден чаклун не помічає моєї сили, якщо я не вдаюся до чарів. Вони не помічають її навіть тоді, коли я викликаю чаклунський зір.

— Цей зір, як і чуття, належить до пасивних засобів маґічного сприйняття. Він не створює чарів, а лише дозволяє бачити їх. Що ж до твоєї сили…

Тут вона мусила перерватись, оскільки до кімнати ввійшли дві служниці й хутенько розставили на столику вази з фруктами, печивом та тістечками, глечик яблучного соку, кришталеві келихи й фарфорові креманки з морозивом. Ґвен запросила Бренана пригощатися, і він, дарма що зараз його думки були далекі від їжі, охоче взявся до морозива. Це було одне з тих ласощів, які Бренан уперше скуштував уже на Абраді й дуже їх уподобав.

Ґвен також стала їсти морозиво. А коли служниці забралися геть, вона продовжила:

— Вміння приховувати свою силу означає, що за бажання її можна показувати іншим, а можна й не показувати. Проте ти не здатний так робити. Незалежно від твоєї волі, твоя сила невидима для чаклунів, якщо ти не чаруєш.

— І чому так?

Дівчина похитала головою.

— Ти дивовижний невіглас, Бренане. Просто унікальний. Замість жахати себе дурною думкою, буцім у тобі криється Зло, міг би трохи поворушити своїми звивинами і сам про все здогадатися. Твоя сила… До речі, зі скількома кольорами одночасно ти можеш працювати?

— З усіма сімома, — відповів Бренан не без гордості. — Щоправда, із синім і, особливо, з фіолетовим мені трохи важкувато.

— Це й зрозуміло, вони найпотужніші. А тепер поглянь. — У повітрі між ним і Ґвен з’явилося сім різнобарвних маґічних ниток. — Ти колись пробував сплести їх разом?

— Так, пробував. І отримував білу.

— Атож. — Ґвен стягла сім ниток у жмутик, переплела їх між собою, і вони перетворилися на одну нитку, що випромінювала яскраве біле світло. — У маґії, як і в природі, білий колір не є простим, він складається із семи основних кольорів. А проте, його заведено вважати окремим, восьмим кольором. Також його називають відьомським — і знаєш чому?

— Ні, не знаю.

— Бо будь-який чаклун, поєднавши сім основних кольорів, одержить не білий, а інший, дев’ятий колір маґії — чорний. У такому контрасті немає нічого лиховісного, це лише демонструє найістотнішу відмінність між маґією відьом та маґією чаклунів. Створюючи нитки для плетення чарів, ми насичуємо їх енерґією, що йде від нас; а нитки, створені чаклунами, вбирають у себе маґічну енерґію з довколишнього світу. Тому чаклунське поєднання семи різнобарвних ниток дає в результаті чорну нитку — вона не випромінює кольори маґії, а поглинає їх усі.

— То що ж це виходить? — промовив Бренан. — Моя маґія більше схожа на відьомську, ніж на чаклунську?

— Не просто схожа, вона і є відьомська, — сказала Ґвен. — Ти не чаклун, у тебе немає ні крихти чаклунського хисту. Ми з тобою однакові, ти так само несеш у собі відбиток Відьомської Іскри.

Мало не впустивши морозиво собі на коліна, Бренан обережно поставив креманку на столик.

— Відбиток?.. Іскри?.. Хіба так може бути? Я ж чоловік…

— Це дуже рідкісне явище. Хлопці-відьмаки, на зразок тебе, народжуються надзвичайно рідко. У цьому тисячолітті їх було лише четверо, ти п’ятий. Ми не приховуємо їхнього існування, про них відомо всім освіченим людям. Та й не лише освіченим. Скажімо, в Івидоні про відьмаків знає чи не кожен, бо двоє з них були івидонськими королям. Якби ти не був зосереджений на уявному Злі всередині себе й відкрився котромусь із чаклунів, він пояснив би тобі, що твоя сила невидима не через зв’язок з Ан Нувіном, а через її відьомське походження.

— Торік навесні я звернувся до одного чаклуна, — сказав Бренан. — Прибувши в Дінас Ірван, передовсім зайшов до крамниці маґічного приладдя і спитав у господаря поради, де найкраще навчатися чарам. Він відповів, що, безперечно, в Кованхарі, але не не радив мені вирушати в таку далеку дорогу, бо я однаково не маю ні найменшого чаклунського хисту. Я саме збирався показати йому, що це не так, коли він зі сміхом додав: „Якщо, звісно, ти не прислужник Китрайла і не ховаєш від мене свою силу. Але