Загублена земля. Темна вежа III - Стівен Кінг
Від самої щелепи не лишилося й сліду, жодної скалки.
– Я зробив це тому, що в моїй голові пролунав голос, який наказав мені так вчинити, – відповів Роланд. – Голос належав моєму батькові. Усім моїм батькам. Зачувши такий голос, ти мусиш негайно підкоритися. Непокора немислима. Мене так виховали. Про те, що це було, нічого не можу сказати… принаймні зараз. Знаю тільки, що кістка сказала своє останнє слово. Я носив її з собою саме для того, щоб його почути.
«Або побачити, – подумав Едді. Й знову: – Запам’ятай. Запам’ятай цю троянду. І форму ключа не забудь».
– Та ми мало не підсмажилися! – Сюзаннин голос звучав втомлено й роздратовано.
Роланд похитав головою.
– Як на мене, то це було більше схоже на ті порохові забавки, які барони часом запускали в небо під час учт на честь кінця року. Яскраві, дивовижні, але нічого небезпечного.
Раптом у Едді з’явилася одна ідея.
– А як роздвоєність у твоїй свідомості, Роланде, – вона зникла? Зникла, коли кістка вибухнула чи що там із нею сталося?
Він був майже впевнений, що так і було. В кіно показували, що шокова терапія практично завжди спрацьовувала. Та Роланд заперечно похитав головою.
Сюзанна поворухнулася в обіймах Едді й змінила положення.
– Ти казав, що починаєш помалу розуміти.
Роланд кивнув.
– Здається, так. Якщо мій здогад правильний, то я боюся за Джейка. Де б він не був, у який би час його не занесло, я боюся за нього.
– Тобто? – спитав Едді.
Роланд підвівся, підійшов до свого згортка шкур і почав їх розстеляти на землі.
– Годі вже на сьогодні історій і хвилювань. Час спати. Вранці ми підемо шляхом, що його лишив по собі ведмідь, і спробуємо знайти портал, який він охороняв. Дорогою я розповім вам усе, що знаю, і про все, що сталося і, по-моєму, відбувається досі.
Сказавши це, він загорнувся в стару ковдру й нову оленячу шкуру, відкотився подалі від багаття і затих.
Едді й Сюзанна вмостилися разом. Впевнившись, що стрілець уже напевно заснув, вони кохалися. Лежачи без сну, Роланд чув, як вони вовтузяться, і чув їхню розмову після любощів. Переважно вона точилася довкола нього. Він лежав тихо і незмигно дивився в темряву ще довго після того, як вони замовкли і їхнє рівне дихання злилося в одну просту ноту.
Він думав про те, як чудово бути молодим і закоханим. Це прекрасно навіть тут, хоч цей світ і перетворився на цвинтар.
«Радійте, поки можете, – подумав стрілець, – бо попереду на нас знову чекає смерть. Ми опинилися на березі кривавого струмка. І я не маю жодних сумнівів у тому, що він приведе нас до такої самої річки. А ріка впадає в океан. У цьому світі могили роззявили пащі і мертві не сплять спокійно».
Коли на сході почала займатися зоря, він заплющив очі. Трохи заснув. І йому наснився Джейк.
19Едді теж бачив сон. У цьому сні він був у Нью-Йорку і йшов Другою авеню, тримаючи в руці якусь книжку.
Стояла весна. Тепле повітря міста було насичене пахощами цвіту, і душа Едді защеміла від туги за домом, наче м’яз, у якому глибоко застряг риболовний гачок. «Насолоджуйся цим сном і не дозволяй йому швидко скінчитися, – подумав він. – Смакуй його… бо це єдина твоя можливість потрапити до Нью-Йорка. Ти не можеш повернутися додому, Едді. Це вже минуле».
Він подивився на книжку і був украй здивований, побачивши заголовок – «Ти не можеш повернутися додому», автор Томас Вулф. На темно-червоній обкладинці було витиснено три предмети: ключ, троянду і двері. Едді зупинився, розкрив книгу і прочитав перший рядок. «Пустелею тікав чоловік у чорному, – написав Вулф, – і його переслідував стрілець».
Едді закрив книжку й пішов далі. Зараз близько дев’ятої ранку, визначив він, можливо, дев’ята тридцять. Транспорту на Другій авеню було мало. Таксі сигналили й перескакували з ряду в ряд, а сонце вигравало в них на лобовому склі й ясно-жовтих боках. На розі Другої й П’ятдесят другої жебрав якийсь волоцюга, й Едді кинув йому на коліна книжку в червоній обкладинці. Він помітив (також без здивування), що жебрак – то Енріко Балазар. Він сидів, схрестивши ноги, перед крамничкою з чаклунським начинням. Вивіска у вітрині проголошувала, що це «ДІМ КАРТ», а на розкладці всередині виднілася вежа, побудована з карт таро. На її верхівці стояв іграшковий Кінг-Конг. На голові у велетенської мавпи росла крихітна антена радара.
Едді неквапом пішов далі, прямуючи до центру міста. Повз нього пропливали дорожні знаки. Щойно побачивши крамничку на розі Другої й Сорок шостої, він зрозумів: йому сюди.
«Так, – подумав Едді, й на нього накотило відчуття колосального полегшення. – Я прийшов. Це саме те місце». Вітрина була вщерть забита підвішеними шматками м’яса й сирами. ВИШУКАНІ ДЕЛІКАТЕСИ ВІД ТОМА ТА ДЖЕРІ – проголошувала вивіска. – МИ ЗНАЄМОСЯ НА ЗАКУСКАХ ДЛЯ ВЕЧІРОК!
Поки Едді стояв, зазираючи всередину, за ріг завернув хтось, кого він знав. То був Джек Андоліні в костюмі-трійці кольору ванільного морозива. В лівій руці Джек тримав чорний ціпок. Половини обличчя в нього не було: її відчахнули клешні омаромонстрів.
«Уперед, Едді, – сказав Джек, проходячи повз нього. – Цей світ не єдиний, існують інші, і той довбаний поїзд їх усі об’їжджає».
«Не можу, – відповів Едді. – Двері замкнені». Він не знав, звідки це знає, але знав. Не було й тіні сумніву, що він знає.
«Дед-е-чам, дад-е-чі, не хвилюйся, у тебе ключ», – сказав Джек, не озираючись. Едді опустив очі й побачив, що справді тримає ключ – на вигляд примітивний, з трьома гострими виїмками, схожими на перевернуті літери «V».
«Увесь секрет – в тій маленькій карлючці на кінці останньої заглибини», – подумав він. Ступивши під навіс «Вишуканих делікатесів від Тома та Джері», Едді вставив ключ в замкову щілину. Він легко повернувся. Едді відчинив двері й, переступивши поріг, опинився на величезному відкритому полі. Він озирнувся через плече і побачив транспорт, який поспішав Другою авеню, і тут двері, хряснувши, зачинилися і впали. Позаду них
