Загублена земля. Темна вежа III - Стівен Кінг
Він підвів очі.
– Бачите, ці лінії сходяться в центрі?
Едді відчув, як шкіра на спині й ліктях вкривається сиротами. Зненацька в роті пересохло.
– Це вона, Роланде? Це?..
Роланд кивнув. Та його видовжене вкрите зморшками обличчя залишалося незворушним.
– На перетині цих ліній знаходиться Великий Портал, так звана Тринадцята Брама, що править не тільки цим світом, а взагалі всіма світами. – Він постукав кінчиком палиці по центру кола. – Ось вона, Темна Вежа, яку я шукав усе своє життя.
13– Біля кожного з дванадцяти менших порталів Великі Древні виставили по Вартовому, – підсумував Роланд. – У часи свого дитинства я міг би назвати їх усіх, бо від няньки (й кухаря Гекса) вивчив напам’ять віршики про них… та дитинство відійшло в сиву давнину. Ясна річ, то був Ведмідь, і Риба… Лев… Кажан. І Черепаха – вона посідала визначне місце…
Стрілець подивився в зоряне небо. Чоло від глибокої задуми вкрилося зморшками.
А потім неймовірно щаслива посмішка осяяла риси його обличчя, і він прочитав напам’ять віршик:
ЧЕРЕПАХУ здоровенну уяви,
на собі вона тримає світ людви.
Думи її приязнії
линуть неквапливо,
І до всіх нас ставиться
дуже шанобливо.
Чує всі присяги
на своїй спині,
Знає голу правду,
та не скаже «ні».
Бо вона не в змозі
щось перемінить,
та не забуває
нас на жодну мить.
Любить світ безмежний,
сушу і моря,
І такеє ось малеє
дитинча, як я.
Роланд ніяково всміхнувся.
– Це мене Гекс навчив. Він співав цю пісеньку, помішуючи глазур для якогось торта, і зрідка простягав мені кінчик ложки, щоб я міг лизнути солодощів. Наша пам’ять дивовижна, чи не так? Та все одно, дорослішаючи, я поступово втрачав віру в існування Вартових і почав вважати їх радше символами, ніж справжніми істотами. Схоже, я помилявся.
– Я назвав його роботом, – сказав Едді, – але це не так. Сюзанна має рацію: єдина кров, яка може витекти з робота, якщо в нього вистрелити, – це машинна олива. Знаєш, Роланде, цього ведмедя в моєму світі назвали б кіборгом, істотою, що є почасти машиною, а почасти – організмом з плоті й крові. Було таке кіно… ми ж тобі розповідали про кіно, правда?
Злегка всміхнувшись, Роланд кивнув.
– Так от, цей фільм називався «Робокоп», і його герой не надто відрізнявся від ведмедя, якого вколошкала Сюзанна. А звідки ти знав, куди вона має стріляти?
– Це я пригадав зі старих казок, які розповідав мені Гекс. Якби я покладався на байки своєї няньки, то ти, Едді, зараз відпочивав би у ведмедя в пузі. Цікаво, а розгубленим діткам у вашому світі хто-небудь радить обдумувати те, що вони чують?
– Так, – сказала Сюзанна. – Авжеж.
– А ще в нашому світі є один вираз, він походить з оповіді про Вартових. Кажуть, що кожен Вартовий носив зовні ще один мозок. У капелюсі. – Кинувши на них неймовірно зацькований погляд, він знову всміхнувся. – Але ж на капелюх це було не надто схоже, так?
– Так, – відповів Едді, – але, на щастя для нас, казка виявилася досить зрозумілою.
– Зараз я думаю про те, що шукав одного з Вартових від самого початку своєї подорожі, – зізнався Роланд. – Коли ми знайдемо портал, який охороняв Шардик… а це має бути легко – просто підемо тим шляхом, яким він сюди прийшов… то в нас нарешті з’явиться путь. Ми станемо спинами до порталу, а тоді підемо вперед. У центрі кола… Вежа.
Едді розтулив було рота, аби сказати: «Ну що ж, тоді поговоримо про цю Вежу. Давай раз і назавжди з’ясуємо, що воно таке, що воно означає, а найважливіше – що станеться з нами всіма, коли ми туди врешті-решт допхаємось». Але з вуст не злетіло ні звуку, і за мить він стулив рота. Час був невдалий – надто зле зараз Роландові. Тільки не зараз, коли в пітьмі жевріє лише іскорка їхнього багаття, і тільки вона тримає ніч на припоні.
– А зараз перейдімо до другої частини, – змучено сказав Роланд. – Я нарешті знайшов свою путь… після всіх тих довгих років знайшов… але, схоже, я починаю втрачати розум. Я відчуваю, як він рипить і кришиться під моїми ногами, наче крутий насип, розмитий дощами. Це моя спокута за те, що дозволив упасти в прірву й розбитися на смерть хлопчикові, якого ніколи не існувало. І в цьому я бачу дію ка.
– Хто цей хлопчик, Роланде? – спитала Сюзанна.
Роланд глянув на Едді.
– Ти знаєш?
Едді заперечно похитав головою.
– Але ж я говорив про нього. Я марив про нього в розпал лихоманки, коли смерть дихала мені в потилицю. – Раптом голос стрільця піднявся на півоктави, і він так гарно відтворив голос Едді, що Сюзанна відчула укол забобонного страху. – «Якщо ти не перестанеш варнякати про того клятого малого, Роланде, я тобі заткну рота твоєю ж сорочкою! Мене вже нудить від нього!» Пам’ятаєш, як ти це сказав, Едді?
Едді замислився. Коли вони вдвох насилу просувалися узбережжям від дверей з написом «В’ЯЗЕНЬ» до дверей з написом «ДАМА ТІНЕЙ», Роланд говорив про тисячі речей і в своїх підігрітих лихоманкою монологах згадував тисячі імен – Алан, Корт, Джеймі де Керрі, Катберт (це ім’я звучало частіше, ніж усі інші), Гекс, Мартін (а може, Мартен, як тварина), Волтер, Сюзанна, навіть якогось чувака з неймовірним ім’ям Золтан. Едді страшенно втомився від розповідей про всіх цих людей, яких він ніколи не знав (і не мав жодного бажання познайомитися), але, звісна річ, на той час Едді сам мав деякі проблеми – він потерпав від героїнової ламки й грандіозного розладу біоритмів через те, що вони лишилися тільки вдвох. І якщо вже бути чесним, то він здогадувався, що Роландові так само остогидли Абстинентні Казки Едді про їхнє з Генрі дитинство й обопільне перетворення на наркоманів, як і Едді – Роландові байки.
Але він не міг пригадати, щоб казав Роландові, буцімто заткне йому рота сорочкою, якщо той не перестане патякати про якогось хлопця.
– Не пам’ятаєш? – спитав Роланд. – Геть нічого не пригадуєш?
Якийсь спомин наче заворушився всередині. Ледь відчутне ворушіння, наче відчуття дежа-вю, що виникло тоді, коли він побачив рогатку, сховану всередині шматка деревини, який стирчав з пенька. Едді спробував ухопитися за цей спогад, але він зник. І він вирішив, що спогаду взагалі не було – він просто хотів його знайти, аби заспокоїти Роланда, бо той так зле почувався.
– Ні, – сказав він. – Вибач, друже.
– Але я точно казав тобі. – Роландів голос звучав спокійно, але під ним червоною ниткою пульсувала
