Танок драконів - Джордж Мартін

— Чом би й ні? Біле мені личить. Я в ньому така... чиста.

— Добре,— сказав князь.— Добре.

Якусь мить він повагався.

— Якщо... якщо дещо станеться, я вас повідомлю. У грі престолів усе дуже швидко змінюється.

— Я впевнена, ви нас не підведете, сестрички,— підійшла Аріанна до кожної з них по черзі й, беручи за руку, легенько поцілувала у вуста.— Обаро, ти така запекла. Найміріє, сестричко. Тієно, люба. Я вас усіх люблю. Вам світитиме сонце Дорну.

— Нескорені, незламні, непохитні,— промовили гадюки одностайно. Коли вони пішли, Аріанна затрималася. Залишився на своєму місці й Арео Гота.

— Вони — справжні доньки свого батька,— сказав князь.

— Троє Оберинів з цицьками,— всміхнулася маленька князівна.

Князь Доран розсміявся. Гота вже так давно не чув його сміху, що й забув його дзвін.

— Я й досі вважаю, що на Королівський Причал мала б їхати я, а не леді Нім,— мовила Аріанна.

— Це занадто небезпечно. Ти — моя спадкоємиця, майбутнє Дорну. Твоє місце зі мною. І дуже скоро в тебе буде інше завдання.

— І ще останнє: лист. Ти отримав новини?

Князь Доран таємниче усміхнувся.

— З Ліса. На воду спускається великий флот. Переважно волантиські кораблі, які везуть війська. Ні слова про те, хто вони й куди прямують. Ходять чутки про слонів.

— Не про драконів?

— Про слонів. Однак не так уже складно заховати молодого дракона у трюмі великого кога. На морі Данерис найбільш вразлива. На її місці я б свої наміри приховував, скільки це можливо, щоб захопити Королівський Причал зненацька.

— Гадаєш, Квентин буде з ними?

— Може бути. А може, й ні. З того, де вони причалять, ми точно дізнаємося, чи вони пливуть у Вестерос, Якщо Квентин зможе, привезе її у верхів’я Зеленокровиці. Але нема чого про це зараз говорити. Поцілуй мене. На світанку ми від’їжджаємо у Водосад.

«Це означає — опівдні»,— подумав Гота.

Пізніше, коли Аріанна вже пішла, він, відклавши барду, відніс князя Дорана в ліжко.

— Поки Гора не розбив моєму братові голову, в цій Війні п’ятьох королів не загинув жоден дорнянин,— стиха пробурмотів князь, коли Гота накривав його ковдрою.— Скажи мені, капітане, це мене ганьбить чи робить мені честь?

— Не мені судити, князю.

«Служити. Захищати. Коритися. Прості обітниці для простих людей». Оце й усе, що він знав.

Джон

У передсвітанковій холоднечі Вал чекала біля брами, горнучись у таку величезну ведмежу шубу, що вона й на Сема б налізла. Поряд стояв загнузданий гарон під сідлом, сивий і кошлатий, з більмом на оці. Разом з нею були Маллі та Стражденний Ед — парочка химерних вартових. У холодне чорне повітря з рота в них вилітала пара.

— Ви їй дали сліпого коня? — не міг повірити Джон.

— Він сліпий тільки наполовину, м’лорде,— заперечив Маллі.— А так це добрий кінь.

Він поплескав гарона по шиї.

— Кінь, може, і сліпий, а я — ні,— сказала Вал.— І знаю, куди їду.

— Міледі, не треба вам цього робити. Ризик...

— ...беру на себе, лорде Сноу. Я не якась там південка, я — жінка з вільного народу. Я знаю ліс краще за всіх ваших чорних розвідників. Для мене там примар немає.

«Дуже сподіваюся». Джон саме на це й розраховував — покладався на те, що Вал удасться справа, яка не вдалася Блекджекові Булверу і його товаришам. Він мав надію, що їй нема чого боятися кривди від вільного народу... але вони обоє добре знали, що дикуни не єдині підстерігають у цьому лісі.

— Харчів у вас достатньо?

— Сухарі, твердий сир, вівсяне печиво, солона тріска, яловичина й баранина, а ще міх солодкого вина, щоб змити з рота всю цю сіль. З голоду не помру.

— Тоді час їхати.

— Даю вам слово, лорде Сноу. Я повернуся — з Тормундом чи без нього,— сказала Вал, зиркнувши на небо. На ньому світився півмісяць.— Чекайте на мене в перший день повні.

— Гаразд.

«Не підведи,— подумав Джон,— бо Станіс мені голову відрубає».

«Даси слово, що не відпустиш королівну?» — спитав король, і Джон пообіцяв не відпускати. «Однак Вал — ніяка не королівна. Я це казав йому з півсотні разів». Слабеньке виправдання для недотриманого слова. Батько б не схвалив. «Я — меч, який боронить людську державу,— нагадав собі Джон,— і це, в кінцевому підсумку, важить більше, ніж честь одного чоловіка».

Тунель крізь Стіну був темний і холодний, як черево крижаного дракона, й виткий, наче змія. Стражденний Ед зі смолоскипом у руці йшов на чолі. Ключі від трьох чавунних ґрат зі штабами завтовшки з людську руку, які перегороджували прохід, були у Маллі. На всіх трьох брамах чатові, притискаючи до чола кісточки пальців, віддавали Джонові честь і водночас відверто роздивлялися Вал і її гарона.

Коли випірнули з північного боку Стіни, проминувши товсті свіжовистругані дерев’яні двері, дикунська королівна на мить зупинилася, задивившись на засипане снігом поле, де король Станіс переміг у битві. За ним чекав примарний ліс, темний і тихий. Світло півмісяця посріблило медові коси Вал і вибілило щоки. Вона глибоко вдихнула.

— Яке солодке повітря!

— Мій язик надто нечутливий. Я відчуваю тільки холод.

— Холод? — легенько розсміялася Вал.— Ні, це ще не холод. Коли прийде справжній холод, буде боляче дихати. Коли приходять Чужі...

Сама думка про це викликала тривогу. Шестеро розвідників, яких вислав Джон, так досі й не повернулися. «Ще надто рано. Вони ще можуть повернутися». Але інший голос у ньому промовляв: «Вони всі мертві, всі. Ти їх послав на смерть, а зараз посилаєш Вал».

— Перекажіть Тормундові мої слова.

— Можливо, він їх не візьме до уваги, але він їх вислухає,— вона легенько поцілувала його в щоку.— Дякую, лорде Сноу. І за напівсліпого коника, і за солону тріску, і за вільне повітря. За надію.

Їхнє дихання змішувалося в повітрі, як білий туман. Відсунувшись, Джон Сноу мовив:

— Єдина вдячність, яка мені потрібна...

— ...це Тормунд Велетозгуб. Ага,— сказала Вал, натягуючи каптур ведмежої шуби. В коричневому хутрі виднілася сивина.— Одне питання, перш ніж я поїду. Це ви вбили Ярла, мілорде?

— Ярла вбила Стіна.

— Так мені казали. Просто хотіла пересвідчитися.

— Даю вам слово. Я його не вбивав.

«Хоча міг би, якби все