Острови шторму та смутку. Гадюка - Бекс Хоган

Декілька членів команди досі тут, проте я зовсім не хвилююся, чи зможу прослизнути повз них. Жоден із тих, хто покинув борт, не зростали на «Діві», тож і не відають усіх її таємниць так, як я. Тож я прослизаю поміж закутків, мов невидимка, і деруся по її борту вниз.

І тоді, якраз над водою, мене проймають вагання. Якщо я хочу відшукати відповіді, мені потрібно подолати страх, зануритися у крижаний океан і доплисти до Острова. Хоч мілина лякає мене не так сильно, як океанічні глибини, все ж сумніваюся, чи зможу це зробити. Я вдивляюся у своє відображення, а серце нестримно гупає.

Мене охоплює тривога, та що там тривога — насправді я в паніці. Куди я лізу? У мене ж нічого не вийде, слід негайно повернутися у своє кубельце і здатися. Подумавши про це, чую приглушений сміх екіпажу, що бере мене на кпини.

Лише так я змушу їх замовкнути, тож пірнаю.

Вода така холодна, що я забуваю, як дихати; тіло скуте, і на секунду мені здається, що це кінець. Та якась незрозуміла впертість змушує мене згуртуватись — і врешті заспокоює. Я хочу знати відповіді! Я їх отримаю, хай би там що! І з неабиякою рішучістю я відпускаю свої руки у товщу води; рух ногами просуває мене вперед — так, як колись навчала Ґрейс.

Поки допливаю до Острова, ледве дихаю, однак мене проймає приємне збудження. Я це зробила! Але зовсім немає часу думати про моє досягнення. Екіпаж давно попереду, тож мені варто поворушитися, щоб їх наздогнати.

Я обкрутила долоні клаптями зі шкіри, від чого мені значно легше дертися по скелях; порізи лише на пальцях; кров так і прагне змішатися із солоною водою, яка ще не висохла.

Як добре — вийти з води, а ще краще — ступити на тверду землю, навіть якщо вона настільки невблаганна. Я дуже довго не була на суші і палко жадала цієї миті. Якби ж то мати більше часу, аби вповні нею насолодитися.

Відкинувши з обличчя мокре волосся, я припадаю низько до землі; ніж, притиснутий до стегна, як розрада. Мені відомо, у якому напрямку пішов мій батько — на захід до родовища, але я не пущуся їхнім шляхом, навіть якщо так легше.

Натомість я змінюю напрям північніше — і йду менш помітною дорогою, що веде до поселення навколо родовища. Не одна година пройшла в мене за вивченням карт на випадок, якщо під час Ініціації мені знадобляться знання. І хоч я зосереджувалася, в основному, на океанічних картах, все ж скористалася нагодою вивчити й суходіл, який так люблю.

У моїй пам’яті закарбувався кожнісінький із шести Східних Островів, хоч відверто кажучи, на батькових картах деталі, в кращому випадку, схематичні. Проте через своє палке захоплення кристалами, цей Острів він описав винятково добре, тому я досить впевнено обираю саме цю стежку, втішена можливістю використати свої знання.

Що я сподіваюся знайти? Які відповіді приховує ця пустка? Правду кажучи, я й гадки не маю, однак між батьком і Королем щось таки відбувається, тож я відчайдушно шукаю бодай наймізерніших доказів. Служба Його Величності, захист королівства — ось що підносить мого батька та його екіпаж на п’єдестал шани. Можливо, це геть романтична омана, але саме вона допомогла мені змиритися з усіма звірствами, вчиненими моєю сім’єю. А тепер ми шпигуємо за Королем? І вбиваємо його Флотилію? Яке безглуздя!

Хмара встелилася низько над землею, від чого видимість погіршилася, однак це захищає мене від тих, хто може за мною слідкувати. А ще тут тихо… Занадто тихо? Зазвичай навіть на кораблі чутно гул від роботи у копальні, але сьогодні ані звуку, ані дрижання від підземних вибухів. Я так поринула в роздуми, що тільки тепер це помітила. Можливо, вони призупинили роботу на час батькового візиту, але моє прискорене серцебиття свідчить про дещо інше.

Тут щось не так!

Я пришвидшую крок, ледве дихаючи від страху, що мене викриють, і по-пластунськи доповзаю до вигідної мені позиції — вершини скелі, що оточує поселення. Звідси мені чудово видно копальню, а скелі дарують відмінне укриття. Я лягаю дуже низько, не зважаючи на гостряки, що штрикають моє тіло (я ж бо розумію, що в разі мого викриття батько вчинить зі мною значно гірші речі). І спостерігаю.

Елітний загін «Діви» вже прибув до поселення, і з виразу їхніх облич зрозуміло — вони також не чекали, що їх тут зустріне тиша. Батько вказує на декого з них, і вони стають напівколом; абордажні шаблі напоготові, пістолі підняті. Коли із кам’яної хижі виринає постать із піднятими вгору руками, вони напоготові, в очікуванні будь-яких несподіванок.

Батько наближається до того чоловіка широким кроком і щось каже, але мені з такої відстані нічого не чути. Чоловік хитає головою — і батько збиває його з ніг просто на кам’яну брилу. У мене падає серце, а батько холоднокровно наступає нещасному на шию. Тепер видно, що то літній чоловік; мабуть, він тут найголовніший.

— Може, поясниш, чому копальня не працює?! — батько горланить так, що я прекрасно чую його запитання.

— Благаю, не вбивайте його! — тепер до мене долинає голос жінки, котра вибігає з іншої хатини; я вражена її сміливістю. — Стався нещасний випадок! Відпустіть його, і я усе розповім!

На мій великий подив, Капітан слухняно відпускає старого. Жінка підбігає до нього і турботливо обнімає, ніби захищаючи від мого батька. Ловлю себе на тому, що буквально не дихаю; я ані секунди не вірю батькові. Переводжу погляд на екіпаж і наштовхуюсь на Ґрейс і Бронна. Вони стоять нерухомо, чекаючи команди — нападати, вбивати. Уперше бачу їх ось так, за межами корабля, поряд із моїм батьком, який тероризує неозброєних цивільних, і мені від цього стає зле.

Через те, що мій батько і ця жінка більше не кричать, мені потрібно добре прислухатися, і хоч я пропустила більшу частину розмови, але суть зрозуміла. Вони тут добряче вистраждали.

Кілька тижнів тому в копальні стався нещасний випадок, а перед тим довга зима та жахливі умови викосили сотні людей. Ті, хто вижив — в основному жінки, діти та старі, — зосталися практично з нічим. До кінця місяця їхній мізерний запас кристалів заберуть. Хоч Королю про це сповістили, жодна підмога не надійшла — аж дотепер.

Моє серце стискається. Вона думає, що мій батько