Чаротворці - Террі Пратчетт

— Він же тебе ледь не вбив, — прошипів він.

Кардінґ його проігнорував.

— І я пропоную... — ковтнув він. — Я пропоную обрати його архіректором!

На кілька секунд запанувала тиша, яку перервав вибух оплесків і крики незгоди. У задніх рядах натовпу затіяли кілька суперечок. Чарівники попереду не виявляли такої готовності заперечувати. Вони бачили усмішку на обличчі Койна — осяйну й холодну, немов посмішка на обличчі місяця.

У натовпі відбулося якесь сум'яття, і вперед протиснувся старший чарівник.

Житник впізнав Овіна Гакардлі, чарівника сьомого рівня, викладача Закону. Він був червоний від гніву — там, де не побілів від люті. Коли він заговорив, його слова пройняли повітря, як ножі, сухі, як кущі, хрусткі, як печиво.

— Ви збожеволіли? — запитав він. — Лише чарівник восьмого рівня може стати архіректором! І його повинні обрати інші старші чарівники на урочистих зборах! (Звісно, під належним управлінням богів). Це Закон! (До такого додуматися!)

Гакардлі роками вивчав Закон, а оскільки магія — двосторонній процес, вона залишила на ньому свій відбиток; він здавався крихким, наче сирна паличка, а сухість сфери його зацікавлень наділила його вмінням вимовляти розділові знаки.

Він стояв, тремтячи від обурення, і раптом усвідомив, що швидко опиняється на самоті. По суті, Гакардлі став центром порожнього кола, що постійно збільшувалося. Його оточували чарівники, які відчували раптову готовність присягнутися, що ніколи в житті його не бачили.

Койн підняв костур.

Гакардлі застережливо помахав пальцем.

— Ви мене не налякаєте, юначе, — гаркнув він. — Може, ви й талановиті, однак лише таланту недостатньо. Є багато інших якостей, необхідних видатному чарівникові. Здатність до управління, наприклад, мудрість, і...

Койн опустив костур.

— Закон стосується всіх чарівників, правда ж? — запитав він.

— Безумовно! Його розробили...

— Але я не чарівник, пане Гакардлі.

Чарівник завагався.

— О, — мовив він і завагався знову. — Влучне зауваження.

— Але я чудово усвідомлюю важливість мудрості, передбачливості й хорошої поради. І я вважатиму за честь, якщо ви зволите надати мені цей цінний товар. Мені цікаво, наприклад, чому чарівники не керують світом?

— Що?

— Це просте питання. У цій залі... — частку секунди губи Койна беззвучно ворушилися, — чотириста сімдесят два чарівники, досвідчених у найтоншому з усіх мистецтві. Однак усе, над чим ви пануєте — кілька акрів із доволі примітивними архітектурними спорудами. Чому ж так?

Старші чарівники обмінялися промовистими поглядами.

— Так може здатися, — зрештою погодився Гакардлі, — але, дитя моє, у нас є володіння й поза межами знань тимчасових правителів, — його очі блиснули. — Безумовно, магія може завести розум у внутрішні пейзажі таємничих...

— Так, так — нетерпеливився Койн. — Однак Академія оточена доволі масивними стінами. Чому?

Кардінґ пробіг язиком по губах. Неймовірно. Цей хлопчина висловлював його думки.

— Ви сперечаєтеся через силу, — солодко мовив Койн, — однак для жителів поза межами цих стін — людей, які вивозять нечистоти, або звичайних купців — хіба велика різниця між чарівником високого рівня й звичайнісіньким фокусником?

Гакардлі витріщився на нього в цілковитому здивуванні.

— Дитино, ця різниця очевидна навіть найпосереднішим міщанам, — сказав він. — Самі мантії і їхнє оздоблення...

— А, — мовив Койн. — Мантії й оздоблення. Звичайно.

У залі запанувала коротка, важка й задумлива тиша.

— Мені здається, — зрештою виголосив Койн, — що чарівники керують лише чарівниками. Хто ж панує ззовні?

— Що стосується міста, то це Патрицій, лорд Ветінарі, — обережно повідомив Кардінґ.

— І що, він чесний і справедливий правитель?

Кардінґ задумався. Казали, що він мав відмінну шпигунську мережу.

— Я б сказав, — обережно мовив він, — що він нечесний і несправедливий, але досконало безпристрасний. Патрицій нечесний і несправедливий зі всіма, без усіляких упереджень.

— І вас це задовольняє? — запитав Койн.

Кардінґ намагався уникнути погляду Гакардлі.

— Суть не в тому, задовольняє нас це чи ні, — сказав він. — Припускаю, ми про це не сильно задумувалися. Розумієш, істинне покликання чарівника...

— То це правда, що мудреці дозволяють керувати собою таким чином?

— Звісно, ні! Не будь дурним! — гаркнув Кардінґ. — Ми лише терпимо. У цьому й полягає вся мудрість, ти пізнаєш це, коли виростеш, справа в тім, що треба вичекати правильний момент...

— А де Патрицій? Я б хотів із ним зустрітися.

— Звичайно, про це можна домовитися, — сказав Кардінґ. — Патрицій завжди люб'язно погоджується на аудієнцію з чарівниками...

— А на цей раз я погоджуюся на аудієнцію з ним, — заявив Койн. — Йому пора дізнатися, що чарівники вже достатньо вичікували потрібного моменту. Відійдіть, будь ласка.

І він навів костур на ціль.

Тимчасовий правитель просторого міста Анк-Морпорк сидів у кріслі біля підніжжя сходів, що вели до трону, намагаючись віднайти у звітах хоч якісь ознаки здорового глузду. Трон пустував понад дві тисячі років, з часів смерті останнього представника королівської династії Анка. Легенда розповідає, що коли-небудь у місті знову з'явиться король, і продовжує описами магічних мечів, родимок у формі полуниці та подібних речей, про які зазвичай балакають у легендах.

По суті, єдине, що справді вимагалося від спадкоємця — здатність залишатися живим після виявлення будь-яких магічних мечів чи родимих плям. Останні двадцять віків містом керували найбільші купецькі сім'ї Анка, а вони були готові відмовитися від влади так само охоче, як звичайний молюск — позбутися своєї мушлі.

Чинний Патрицій, голова надзвичайно багатої та могутньої сім'ї Ветінарі, був високим, худим і холоднокровним, як мертвий пінгвін. Лише погляду на нього достатньо, щоб припустити, що він — із тих людей, які тримають вдома білих котів і, ліниво погладжуючи їх, засуджують людей до смерті у водоймі з піраньями. Для надійності ви могли б припустити, що той колекціонує рідкісну тонку порцеляну й крутить її у своїх блакитно-білих пальцях, поки з глибин підземель долинає відлуння віддалених криків. Ви б не здивувалися, якби він полюбляв слово «витончений» і мав тонкі губи. Патрицій мав вигляд людини, яка моргає настільки рідко, що ця подія варта червоної позначки в календарі.

Насправді все було зовсім не так, хоча в нього дійсно був крихітний і надзвичайно старий жорсткошерстий тер'єр на кличку Гав, що смердів і часто кидався на людей із хриплим гавкотом. Казали, що це єдина істота в цілому світі, про яку Патрицій дійсно піклувався. Часом він справді засуджував людей на смерть у жахливих