Право на шанс - Олена Гриб

– А ти хитра… Я майже повірив.

Що? Дракону захотілося поговорити?

– Подумати тільки, мене ледь не обдурила людина!

«О, ти помітив, що мій демон – не потойбічна сутність? Так, він належить нашому світу і ніякого дракона після зцілення з нього не вийшло! Але, погодься, було кумедно спостерігати, як у тебе жижки трусяться від страху. Мабуть, приготувався до бійки? Ха-ха-ха!» – подумки видала я і зрозуміла: оскільки наказ виконано, нас із Сойлом ніщо не пов’язує і чути мої безмовні слова він уже не може.

Шкода. Мені подобалося плюватись отрутою.

Потім я здогадалася повернутись і перевірити, чи дійсно з Ферном усе гаразд. На жаль, навіть такий простий рух вимагав серйозних зусиль і часу.

– Я міг втратити все! – з образою вигукнув Білий Дракон і схопив мене за плече, не дозволяючи зрушити з місця. – Я хотів зберегти ваш світ!

– Але ти вибрав свій дар, – прошипіла я, розмірковуючи, звичайна це його хватка чи він планує відірвати мені руку. – Радуйся життю і золоту.

Зазвичай по міміці людини неважко прочитати, що діється у неї в голові, але обличчя Білого Дракона не давало такої можливості. Складалося враження, що у нього є заздалегідь підготований набір масок і він їх періодично змінює, імітуючи емоції. Як актори традиційного кевійського театру, чесне слово. Злість, смуток, образа – і жодних півтонів. Тільки голос Сойла здавався справжнім – наповненим почуттями, живим, не награним. На жаль, він занадто швидко переходив у рик.

«Дракон стояв переді мною в усій своїй потойбічній красі і небесній шляхетності», – приблизно так описувалася зустріч із Білим Драконом в одній із тих яскраво ілюстрованих книг, які тягають із собою жерці Творця. А я, неосвічена, бачила лише товсту синюшну тушу, здатну вмить змінювати розмір. До туші додавався довгий лускатий хвіст, масивні задні лапи, щось на кшталт пазуристих рученят на місці передніх, а також непропорційно велика голова з горбами.

Ще, пам’ятаю, розумні люди розказували про всевидющі очі Сойла і його ясний погляд, не засмічений людськими вадами. Маю зізнатися: я взагалі не помітила у нього очей! Тобто вони, звичайно, були, але мою увагу поглинула широченна паща, що наблизилася до мого обличчя.

Дракон не дихав у загальноприйнятому сенсі слова – я не відчувала ні найменшого руху повітря. Його зуби здавалися напрочуд тупими, як у жуйних тварин. Тонкий темно-червоний язик звисав набік і нічим не відрізнявся від м’ятої ганчірки. Паща була сухою, чистою і розкритою настільки, що я запросто могла в неї залізти.

Нарешті Сойл вдосталь насолодився моментом і моїм заціпенінням. Він відвів голову назад, шумно втягнув повітря, випустив із горла язичок полум’я…

І видихнув.