Легковажна наречена - Аліна Амор

Я знайшла потрібну дерев’яну різну лавку, примостилась на ній і, насолоджуючись чудовим заходом сонця з рожево-ліловими, майже прозорими хмаринками, чекала на Крістіана.

Очікування затяглося, мабуть хлопця затримав Філіп. Коли він прийшов, уже стемніло. Чорнильну ніч розсіювало тільки тьмяне світло тонкого серпа молодого фіолетового місяця, частково захованого набіглими темними хмарами, і слабкий жовтий вогник магічного ліхтаря біля лавки. Крістіан сів поруч, розслаблено відкинувшись на спинку, і в звичній для нього ненав'язливій манері почав приємну розмову. Я теж обернулась до нього, спершись ліктем на дерев’яну перекладину і сама не помітила як поклала втомлену голову на праву руку, уважно слухаючи його мелодійну мову, що лилась немов струмок, і милуючись його вродливим жвавим обличчям.

Ось що мені подобається у Крістіані – з першого дня, як я його побачила, з ним завжди було легко, просто і приємно.

Сьогодні молодик поринув у його спільні з Евелін спогади дитинства. І про них цікаво було послухати.

Так я дізналася, що граф Філіп де Ларуа та граф П'єр де Ґріонн, батько Крістіана, добрі сусіди. За дитинства мого співрозмовника, графом де Ларуа був батько Евелін – Жан.

Ага, виходить, дядько Філіп – молодший брат попереднього графа. Отже, титул та замок дісталися йому після смерті батька Евелін.

Тож своє дитинство дівчина провела тут разом із батьками. І товаришувала з Крістіаном, який часто гостював у них. Він згадував їхні дрібні шкодливі витівки, і ми весело сміялися.

Мені уявилась ніжна дитяча закоханість і ранні заручини двох юних сердець. Це так романтично...

Я швидко порахувала в голові відомості, які почула, і виходило, що нареченому має бути десь двадцять три роки. Хм… Раніше мене не приваблювали молодші чоловіки.

- Евелін, ми ж тут перелазили паркан, коли тікали від садівника, пам'ятаєш? - Крістіан вказав рукою на високу кам'яну огорожу, що обвивала графський маєток.

Я подивилася на нічим не примітне місце на сірому мурі і підіграла йому:

- Хіба таке забудеш?

Хлопець ностальгійно усміхнувся:

- Ти тоді ще впала з нього, порвала сукню і розбила брову. Але все одно мене вигороджувала…

Він протягнув руку та обережно провів вказівним пальцем уздовж моєї брови і з ніжністю додав:

- Навіть шрам залишився...

Невже правда? Не помічала там у себе шраму.

Крістіан замовк, мрійливо глянув у вічі і нахилився до моїх губ. Це було як сніг на голову, і я відсахнулася.

Він мені подобався, навіть дуже. І від цього я дещо губилася у його присутності. Але коли хлопець наважився на поцілунок, це відштовхнуло. Занадто швидко все відбувалося. Я тільки нещодавно потрапила у цей світ, ще позавчора не здогадувалася про існування нареченого і вже так зближуватись? Тим більше з цього точно нічого не вийде. Чи варто починати?

- Евелін, вибач, будь ласка! Я не повинен був… – з жалем у голосі вигукнув хлопець.

Я намагалася згладити незручність, дружньо хоч і натягнуто посміхнувшись йому, але настрій був безповоротно зіпсований.

І тут із-за повороту доріжки показалась Корделія. Яке щастя, що вона не з'явилася кількома хвилинами раніше! Оце було б справді незручно.

Але навіть ця невинна сцена – ми з Крістіаном поруч на одній лавці пізнім вечором, тет-а-тет, зачепила її за живе, обличчя кузини перекосила чи то образа, чи то злість, а може й усе разом, вона стиснула зуби, розвернулась і побігла назад.

Поведінка дівчини здивувала нас, але я скоро прийшла до тями, обернулася до Крістіана і квапливо промовила:

- Не знаю, що найшло на Корделію. Я з нею поговорю, – і швидким кроком попрямувала слідом за кузиною.

Ревнивиця помчала так швидко наче її несли чорти. Я побігла, але все рівно не змогла її наздогнати. Біля замку я зупинилася, видихнула, щоб відновити дихання, відчинила двері і увійшла. Вже з холу почула істеричний крик:

- Ну чому все їй? – і кузина заплакала.

Які пристрасті! Можна подумати у дитини улюблену іграшку відібрали. Потрібно терміново втрутитися, поки вона не подала надто упереджено те, що бачила. І особливо те, чого не бачила.

Я тихо увійшла до вітальні. Граф і графиня сиділи на дивані і дивилися на Корделію. Кузина стояла навпроти, витираючи злі сльози з почервонівших щік.

Я тихо кашлянула щоб привернути увагу і спокійно пояснила:

- Філіп, Амалія, запевняю вас, ми з Крістіаном нічим поганим не займалися. Випадково зустрілися у парку і просто розмовляли.

Розуміння майнуло в очах графині, і вона обернулася, звертаючись до дочки:

- Мила, це ж Крістіан! Хіба можна думати про нього погано?

Корделія здавлено застогнала, стиснувши долоні в кулачки і піднявши очі догори, а потім різко сердито видихнула і втекла, заливаючись сльозами.

Ми провели страждальницю поглядами, але цього разу бігти за нею ніхто не поспішав.

Після чого Амалія суворо глянула на мене і повчально промовила: