Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні
Прохід, який, за приблизними підрахунками Ерагона, тягнувся десь чверть милі, повинен був вивести їх усередину пагорба позаду Урубейна. У дальньому кінці були ще одні двері, такі самі, як і перші, але вкриті золотими візерунками, що красиво виблискували у світлі магічних ліхтарів, встановлених з однаковими інтервалами по всій довжині стін. З обох боків відгалужувалися десятки менших коридорів. Жоден із них не був достатньо широкий для Шруйкана, а от Сапфіра при потребі могла б протиснутися не в один і не в два. Червоні прапори, прикрашені обрисом хвилястого полум’я, що їх Галбаторікс використовував як власний символ, висіли на стінах через кожні сто футів. А загалом коридор був порожній.
І величезні розміри проходу, і його порожнеча дуже бентежили Ерагона. Він припустив, що тронна зала перебуває по той бік золотих дверей, але не думав, що дістатися туди буде так легко, як може видатись на перший погляд. Якщо вірити репутації Галбаторікса, він був дуже підступний і мав розкидати по всьому коридору десятки, якщо не сотні, пасток.
Те, що король досі не напав на них, іще більше посилювало тривогу Вершника. Ні, він не відчував присутності будь-якого розуму, крім Сапфіри та його супутників, але вони були надто вже близько від короля. Здавалось, уся фортеця спостерігає за ними.
— Мабуть, він знає, що ми тут, — сказав Ерагон. — Усі…
— Тоді нам треба поспішати, — відповіла Арія. Едьфійка забрала Дотдаерт із пащі Сапфіри.
Покрутила в руках — зброя була вкрита слиною.
— Тура, — сказала Арія, і слина зникла.
У цю мить позаду них за залізними воротами пролунав гучний гуркіт. Це Торнак приземлився у внутрішньому дворі. Дракон відчайдушно ревнув, а потім щось важке вдарило у ворота так, що стіни аж здригнулись.
Арія швидко зайняла місце попереду колони. До неї приєдналась Елва. Темноволоса дівчинка поклала ручку на древко списа, і вони обидві побігли вперед, прокладаючи шлях униз по коридору, все глибше й глибше в лігво Галбаторікса.
БУРЯ ШАЛЕНІЄ
— Час настав, сер.
Роран розплющив очі й кивнув хлопцеві з ліхтарем, який зазирав усередину намету. Хлопець тут-таки пішов, а Роран схилився над Катріною й поцілував її в щоку. Вона поцілувала його у відповідь. Цілу ніч обоє майже не спали.
Подружжя швиденько встало з постелі. Доки Роран порався з обладунками й зброєю, Катріна готувала сніданок.
Нарешті сніданок був готовий. Вона дала йому шмат хліба із сиром і чашку теплого чаю. Хліба й сиру Міцний Молот ледь торкнувся, а чай випив увесь. Пора було прощатись.
Вони міцно обнялися.
— Якщо буде дівчинка, — сказав Роран, — назви її якимось незвичайним ім’ям.
— А якщо хлопчик? — спитала Катріна.
— Так само, — відповів Міцний Молот. — Не має значення, хто ти — хлопчик чи дівчинка. Щоб вижити в цьому світі, треба бути сильним.
— Гаразд, я так і зроблю. Обіцяю, — глянула Катріна йому в очі.— Бийся хоробро, мій любий!
Він кивнув, потім повернувся й швидко вийшов, щоб не виказати свого хвилювання.
Не гаючи ані миті, Міцний Молот рушив до північного входу в табір, де вже зібралися люди, якими він командував. Було ще зовсім темно. У слабкому, мерехтливому світлі смолоскипів, що горіли то тут, то там, постаті воїнів нагадували змішаних у купу звірів, чужих і небезпечних.
З-поміж воїнів було чимало ургалів, зокрема й кілька куллів. Власне кажучи, у батальйоні Рорана їх було найбільше. Так вирішила Насуада — вона вважала, що ці істоти виконуватимуть накази Рорана значно охочіше, аніж будь-кого іншого. Саме ургали несли зараз довгі й важкі облогові драбини. Вони мали знадобитися для того, щоб штурмувати стіни міста.
Окрім ургалів, серед вояків було близько двох десятків ельфів. Загалом, більша частина їхньої раси мала воювати окремо, але королева Ісланзаді дозволила кільком із них приєднатися до армії варденів. Вони повинні були відбивати атаки магів Галбаторікса.
Роран привітався з ельфами й почав знайомитися з кожним особисто. Ті відповідали йому досить чемно, але у ватажка було таке відчуття, що вони не надто до нього прихильні. Зрештою, це його не дуже обходило, бо він їх теж не любив. Ельфи мали щось таке, що породжувало в Рорана недовіру: вони були надто вже спокійні, надто добре навчені, і що найголовніше — надто на нього несхожі. Гномів і ургалів Міцний Молот розумів значно краще. А от ельфів — ні. Він не міг збагнути, про що вони думають, і це не давало йому спокою.
— Вітаю тебе, Стронгхамере! — мовив Нар Гарцхвог, як йому здавалось, пошепки, хоч його голос можна було почути кроків за тридцять. — Сьогодні ми здобудемо багато слави для нашого племені!
— Так, — погодився Роран, — сьогодні ми завоюємо багато слави.
Тим часом люди явно нервували. Дехто з молодших виглядав так, наче був хворий, але навіть старі вояки не могли приховати свого збентеження: вони то надто багато розмовляли, то надто довго мовчали. Причина була очевидна — Шруйкан. Міцний Молот мало чим міг їм допомогти. Одне-єдине, що йому залишилося, — не виказувати власного страху й сподіватися, що люди не втратять мужність цілком.
Відчуття очікування, що охопило кожного, включно із самим Рораном, було просто нестерпне. І то не тільки тому, що вардени мали ось-ось наразитися на смертельну небезпеку, — вони переживали і за свої сім’ї, і за майбутнє всієї землі. Ясна річ, чекання кожної битви по-своєму гнітюче, але це була битва остання. Це був кінець. Хто б не переміг цього дня, більше битв з Імперією не буде. У це якось важко вірилось, та якби сьогодні вардени програли, у них більше ніколи б не з’явилося шансу вбити Галбаторікса. І хоча під час учорашніх розмов перемога над Галбаторіксом здавалася цілком реалістичною, тепер, коли настав час штурмувати Урубейн, багатьом було по-справжньому лячно.
Роран відшукав Хорста й інших селян з Карвахола. Серед чоловіків була й Бірджит, яка стискала в руках щойно заточену сокиру. Ватажок привітався з нею, піднявши щит, ніби кухоль елю. Вона відповіла йому тим самим. Міцний Молот невесело посміхнувся й пішов далі, поглядаючи на воїнів, які пообмотували свої чоботи та зброю ганчір’ям і стояли готові розпочати наступ.
Нарешті пролунав наказ. Воїни рушили з табору, намагаючись іти так, щоб не брязкати зброєю та обладунками. Роран повів їх через поле до головних воріт Урубейна, де вони приєдналися до двох інших батальйонів, один із яких очолював його колишній командир Мертланд Рудобородий, а інший — Джормандер.
Невдовзі в Урубейні підняли тривогу. Тоді вояки звільнили свої ноги та зброю від ганчір’я й
