Перше Правило Чарівника - Террі Гудкайнд

На мить Речел застигла. Дихання її стало переривчастим, але вона намагалася не плакати. Не можна, щоб принцеса чула, як вона плаче. Вона вилізла з скрині і побачила темний силует біля каміна. Принцеса. Вона зробила крок до Речел.

Руки принцеса тримала за спиною, і Речел не бачила, що в неї там.

— Я збиралася лягти спати, — сказала Речел.

— Справді? — Тепер очі дівчинки звикли до темряви, і вона розрізнила посмішку на обличчі принцеси. — А хіба ти не шукала там ось це?

Принцеса повільно вивела руки за спини і простягнула їх вперед. В руках у неї була Сара. Речел здалося, що зараз вона зійде з розуму.

— Принцеса Віолетта, будь ласка… — Запхикала вона, благально простягаючи до неї руки.

— Підійди ближче, і ми поговоримо.

Речел обережно підійшла до принцеси і зупинилася. Принцеса ударила її по обличчю сильніше, ніж зазвичай. Було так боляче, що Речел злегка скрикнула і відступила на крок. Вона притиснула руку до забитого місця. Очі її наповнилися сльозами. Але вона засунула руку в кишеню, зважившись в цей раз не плакати. Принцеса підійшла до неї і вдарила по іншій щоці кісточками пальців. Це було набагато болючіше, ніж при першому ударі. Вона зціпила зуби, щосили стримуючи сльози, стиснула в руці, опущеній в кишеню, те, що знайшла там.

Принцеса Віолетта між тим підійшла до каміна.

— Пам'ятаєш, що я говорила? Якщо у тебе з'явиться лялька, що я з нею зроблю?

— Принцеса Віолетта, будь ласка, не треба… — Речел тремтіла, у неї сильно боліло обличчя, і їй було дуже страшно.

Принцеса засміялася.

— Ні, я кину цю ляльку у вогонь, як і обіцяла, щоб провчити тебе. Як її звати?

— Ніяк.

— Ну неважливо. Все одно кину.

Вона повернулась до вогню. Речел все стискала в кулачку лежачу у неї в кишені чарівну паличку, вогневу паличку Джіллера. Вона витягла паличку.

— Не смій кидати мою лялечку у вогонь, — сказала Речел, — ні то пошкодуєш!

Принцеса обернулася.

— Що ти сказала? Та як ти смієш зі мною так розмовляти?! Ти — ніхто, а я — принцеса.

Речел торкнулася паперової серветки на мармуровому столику, поруч з яким стояла.

— Гори! — Прошепотіла вона.

Серветка спалахнула. Принцеса в подиві втупилася на неї. Речел торкнулася своєю паличкою книги на столику і, покосившись на принцесу, чи дивиться вона, і прошепотіла:

— Гори!

Книга також спалахнула яскравим полум'ям. Принцеса здивовано спостерігала за Речел, яка схопила книгу за куточок і кинула в камін. Речел наблизилася до принцеси і наставила вогневу паличку на неї.

— Віддай ляльку, ні то я спалю тебе.

— Ти не посмієш…

— Зараз же віддай! Якщо ні, то я запалю вогонь, і ти загоришся.

Принцеса жбурнула їй ляльку.

— Ось вона. Будь-ласка, Речел, не пали мене, я боюсь вогню.

Речел схопила ляльку лівою рукою, притискуючи її до себе, а в правій продовжувала тримати паличку, направлену на принцесу, починаючи вже жаліти її. Потім вона згадала про своє обличчя, яке боліло зараз сильніше, ніж зазвичай.

— Забудемо все, Речел. Ти можеш грати зі своєю лялькою, скільки захочеш. — Голос принцеси тепер став приємним, а не противним, як колись.

Але Речел знала, що це загравання. Вона знала, що, як тільки поблизу виявляться стражники, принцеса накаже відрубати їй голову. І принцеса Віолетта посміється над нею тоді, а Сару спалить.

— Залазь в скриню, — сказала раптом Речел. — Побачиш, як там сидіти.

— Що?!

Речел піднесла паличку ближче.

— Зараз же, ні то підпалю!

І принцеса Віолетта повільно пішла до скрині, а паличка Речел впиралася їй в спину.

— Речел, подумай, що ти робиш? Ти що, насправді…

Принцеса стала на коліна і залізла в скриню.

— Лягай на спину!

Принцеса корилася. Речел закрила кришку і поспішила за ключем. Потім вона замкнула скриню, а ключ поклала в кишеню.

Ставши на коліна, вона заглянула в маленьке віконечко скрині. В темряві ледь були видні очі принцеси.

— Спокійної ночі, Віолетта, спи там. А я сьогодні посплю в твоєму ліжку. І не смій кричати і шуміти! А ні то доторкнуся до скині паличкою, і ти згориш. Зрозуміла?

— Так, — долинув з віконечка слабкий голос принцеси.

Речел відклала ляльку і накрила скриню килимом. Потім покачалася на ліжку принцеси, щоб ліжко заскрипіло, а принцеса Віолетта подумала, ніби Речел дійсно лягла спати.

Речел посміхнулася і, притиснувши до себе Сару, навшпиньках рушила до дверей. Поверталася вона йшла тим же шляхом, коридорами для слуг, вибралася через ті ж двері у великий коридор, обережно озирнулась і попрямувала до великих дверей, які охороняли стражники. Вона нічого не сказала, тому що не знала, що говорити. Вона просто стояла і чекала, поки ті її відімкнуть.

— Так ти ляльку забула? — Запитав стражник.

Речел кивнула.

Двері за нею зачинилися, і Речел вийшла в темряву саду. Там було більше солдатів, ніж зазвичай. Нові, що додалися до старих, були одягнені в іншу форму. Ці нові звернули на неї увагу, і Речел чула, як хтось зі старих пояснював, хто вона така. Вона намагалася йти так, щоб стражники не помітили, що вона озирається, і не переходила на біг.

Вузлик з хлібом, в якому була захована шкатулка, лежав там, де вона його залишила, під квітами. Речел витягла вузлик і понесла в одній руці, іншою притискаючи до грудей Сару. Йдучи по саду, вона гадала, чи помітила принцеса Віолетта, що Речел не спить на її ліжку, чи не підняла вона крик, чи не покликала на допомогу. Якщо вона це зробила, якщо прийшли охоронці і випустили принцесу з скрині, то,