Танок драконів - Джордж Мартін
Але то була чергова дурна мрія. Бувало, Бран замислювався, чи це все не сон і не мрія. Може, він заснув у снігу й наснив собі безпечне тепле місце. «Прокидайся,— казав він собі,— негайно прокидайся, бо так і помреш уві сні». Раз чи двічі він щипав себе за руку — дуже сильно, однак нічого не відбувалося, тільки рука боліла. На початку він намагався вести лік дням, відзначаючи, коли прокидається і коли лягає спати, але тут, унизу, сон і ява зливалися. Сни переходили в уроки, а уроки — у сни, події відбувалися всі водночас або не відбувалося нічого. Він і справді літав — чи йому наснилося?
— Шкуромін народжується один на тисячу людей,— одного дня сказав лорд Бринден, потому як Бран навчився літати,— і лише один з тисячі шкуромінів може стати зеленвидцем.
— Я гадав, зеленвидці — це чаклуни дітей пралісу,— сказав Бран.— Ну, тобто співунів.
— Можна і так сказати. Ті, кого ви називаєте дітьми пралісу, мають золоті як сонце очі, однак іноді серед них народжуються діти з очима криваво-червоними або зеленими, як мох на дереві в лісовій гущавині. Так боги позначають тих, хто отримує дар. Обрані не надто міцні здоров’ям, їхні роки на землі полічені, бо в кожній пісні має бути гармонія. Але потім, у деревах, вони живуть дуже довго. Тисяча очей, сотня шкур, мудрість глибока, як коріння старезних дерев. Зеленвидці.
Бран нічого не зрозумів, тому запитав у Рідів.
— Ти любиш читати книжки? — у відповідь поцікавився Джоджен.
— Деякі. Люблю про битви. Моя сестра любить історії з поцілунками, але, як на мене, це дурниці.
— Читач проживає тисячі життів,— сказав Джоджен.— А той, хто ніколи не читає, проживає лише одне. У співунів пралісу не було книжок. Не було чорнила, пергаменту, письма. Натомість у них були дерева, особливо віродерева. Помираючи, вони переселялися в дерева, у листя, гілля й коріння, і дерева несли пам’ять. Заспіви й заклинання, легенди й молитви — все, що вони знали про цей світ. Мейстри кажуть, що віродерева священні для давніх богів. А співуни вірять, що дерева і є богами. Помираючи, співуни стають частиною божественного.
— Мене уб’ють? — перелякано розширив очі Бран.
— Ні,— сказала Міра.— Джоджене, ти його лякаєш.
— Це не йому слід боятися.
Місяць стояв уповні. Літо бігав мовчазними лісами — довга сіра тінь, яка з кожним полюванням дедалі худнула, бо ніде не траплялося дичини. Захист на вході в печеру ще тримався: мертвяки не могли зайти. Їх майже замело снігом, але вони нікуди не поділися: приховані й замерзлі, вони вичікували. До них приєднувалися інші мертвяки — колись ці істоти були чоловіками і жінками, ба навіть дітьми. На чорному гіллі сиділи мертві круки з обмерзлими крилами. У гущавині продирався сніговий ведмідь, велетенський і худоребрий як скелет, на голові наполовину облізла шкіра, оголюючи череп. На нього напав Літо зі своєю зграєю і подер на шмаття. Нарешті побенкетували, хоча м’ясо було гниле й напівзамерзле, ще й ворушилося в роті.
У глибинах пагорба ще було що їсти. Тут росло сто різновидів грибів. У чорній річці плавала сліпа біла риба, яка, приготована, нічим на смак не відрізнялася від зрячої риби. Був сир і молоко від кіз, які жили в печерах разом зі співунами, було навіть трохи вівса, ячменя і сухофруктів, запасених за довге літо. І майже щодня тут подавали м’ясне рагу з ячменем і цибулею. Джоджен гадав, м’ясо біляче, а Міра казала — пацюче. Бранові було байдуже. Це ж м’ясо, і воно смачне. Приготоване, воно ставало ніжнішим.
Печери, де не існувало часу, були неосяжні й тихі. Вони прихистили понад шість десятків живих співунів і кості тисяч мертвих і тягнулися в порожнистому пагорбі дуже далеко. «Людям тут ліпше не блукати,— попередила Листянка.— Річка, яку ви чуєте, стрімка й чорна, вона впадає в море, де не буває сонця. А є ходи, які спускаються ще глибше, бездонні ями і несподівані провалля, забуті шляхи, які ведуть до центру землі. Навіть наші люди дослідили не всі з них, а ми тут прожили тисячі й тисячі ваших людських років».
Нехай у Сімох Королівствах їх і кличуть «дітьми пралісу», однак що Листянка, що інші представники її народу нічим не нагадували дітей. «Маленькі мудреці пралісу» — оце було би значно ближче. Порівняно з людьми вони маленькі, як-от вовки менші за деривовків. Але ж вовк не вовченя. У співунів каштанова шкіра зі світлими плямами, як у оленів, і великі вуха, які чують речі, не чутні людині. Очі в них також великі — золоті котячі очі, здатні бачити в темних коридорах, де хлоп’ячі очі бачать лише чорноту. На руках тільки чотири пальці — три прості й один великий, а замість нігтів — гострі пазурі.
І вони справді співали. Співали правдивою мовою, тож Бран не розумів слів, але голоси були чисті, як зимове повітря.
— А де решта ваших? — одного разу поцікавився у Листянки Бран.
— Пішли у землю,— відповіла вона.— У каміння, у дерева. Поки не прийшли перші люди, всі землі, які ви звете Вестеросом, були нашою домівкою, та навіть у ті часи нас було небагато. Боги дарували нам довгі роки життя, але не зробили чисельним народом, щоб ми не перенаселили світ, як перенаселяють олені ліс, у якому на них не полюють вовки. Було це на Зорі віків, коли сонце щойно сходило. Тепер сонце сідає, і зараз триває наш довгий занепад. Велети вже також майже зникли, а колись вони були нашим бичем і нашими братами. Великих левів у західних горах повбивали, єдинороги щезли, мамонтів лишилося кількасот. Усіх нас переживуть деривовки, але і їхній час настане. У світі, створеному людиною, немає місця ні для них, ні для нас.
Вона здавалася засмученою, коли це казала, і Бран також засмутився. І тільки згодом йому подумалося: «А люди б не засмутилися. Люди б розгнівалися. Вони б ненавиділи і клялися влаштувати криваву помсту. Співуни співають тужливих пісень, а люди на їхньому місці боролися б і вбивали».
Одного дня Міра з Джодженом, попри застереження Листянки, вирішили піти подивитися річку.
— Я теж хочу піти,— мовив Бран.
Міра жалібно глянула на нього. Річка біжить за
