Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
Я подумав, що це кінець. Та Люк зненацька дотягнувся правицею до лівого ліктя Далта, заблокувавши його руки, вхопився за передпліччя супротивника і, перекрутившись усім тілом, загнув йому лікоть до неба. Далт відхилився ліворуч, а Люк перекотився направо і схопився на ноги, струшуючи головою. Цього разу він не намагався копнути Далта ногою, а той помалу отямлювався. Він знову наставив руки, Люк викинув перед собою стиснуті кулаки, і вони взялися далі кружляти один навколо одного.
А сніг сипав та сипав, вітер налітав поривами, і то зі силою жбурляв ув обличчя крижану крупу, то давав снігові змогу падати вертикально, коливною білою завісою. Я подумав про купу вояків навколо, а ще про те, чи не опинюсь у вирі бою, коли ця дуель закінчиться так чи інакше. Той факт, що Бенедикт був готовий раптово налетіти невідомо звідки й долучитися до кривавої бійні, мене аж ніяк не тішив. Навіть попри те, що внаслідок цього наші б, напевно, перемогли. Я нагадав собі, що перебуваю тут завдяки власному вибору.
— Давай, Люку! — заволав я. — Розмаж його!
Це спричинило дуже дивний ефект. Далтові супровідники відразу ж почали теж підбадьорювати його вигуками. Мабуть, наші голоси підхопив і далеко відніс вітер, бо невдовзі до нас почали надходити звукові хвилі, тож і я спершу подумав, що це шум віддаленої бурі, але потім зрозумів: то вигуки, які долинають від лав, наших і ворожих. Тільки Джуліан пробував у непорушному мовчанні.
Люк продовжував кружляти навколо Далта, викидаючи джеби, часом чи комбінуючи удари, а Далт відбивав їх, намагаючись захопити руку Люка. Лиця в обох були закривавлені, й рухалися суперники вже не так стрімко, як попервах. Я бачив, що обидва вони зазнали ушкоджень, хоч і не можна було сказати, наскільки серйозних. Люк розсік Далтові вилицю, а синці та ґулі щільно вкривали обличчя обох.
Люкові знову вдалося провести зв’язку ударів по корпусу, але важко було оцінити, чи вони достатньо потужні. Далт витримав ці удари стоїчно і навіть знайшов у собі сили кинутися на Люка та спробувати спіймати його на захват. Люк вивернувся недостатньо швидко, і Далт зумів зійтися з ним у клінчі. Обидва спробували заїхати супротивнику в пах коліном, обидва закрилися, повернувши стегно. Вони безупинно переплітали й вивертали руки, бо Далт прагнув вийти на кращий захват, а Люк опирався цим спробам, водночас намагаючись звільнити руку й завдати нищівного удару. Кілька разів обоє спробували буцнути супротивника головою та вдарити по кісточках на ногах, але обом удавалося уникнути цих болючих ударів. Нарешті Люк підсік Далта та кинув його на землю.
Притиснувши того коліном, Люк викинув правий хук йому в голову, а слідом за ним — хук лівою. Він хотів ударити лівою ще раз, однак Далт перехопив його кулак, рвонув угору й швиргонув Люка навзнаки на землю. Коли Далт нахилився над ним, із обличчям, що перетворилося на маску з крові та бруду, Люк примудрився вцілити йому кулаком під серце, але це не зупинило правий кулак Далта, і той, наче уламок скелі, обрушився Люкові на щелепу. Далт додав до цього удару ще один, зліва, потім справа, обидва слабенькі, а потім зупинився перевести дух і лівою вбивчо ударив у щелепу. Голова Люка сіпнулася вбік, і більше він не ворушився.
Далт зігнувся над ним, дихаючи, наче загнаний кінь, не зводячи очей з його обличчя, мовби чекаючи на якусь каверзу; права рука в нього смикалася, немов він був готовий ударити ще.
Проте нічого не сталося. Дуелянти залишалися нерухомими десять чи п’ятнадцять секунд, а потім Далт повільно випростався, облишив розпростертого Люка й, похитуючись, став на ноги ліворуч від нього.
Я відчував у роті смак смертельного закляття, котре заготував заздалегідь. Аби вшкварити ним Далта, знадобиться менш як десять секунд, і ніхто не зможе сказати напевне, від чого саме той помер. Але я не знав, що трапиться, якщо він також упаде зараз на землю як підкошений. Чи не кинуться обидва війська у бій? Але не такий варіант і не гуманістичні міркування мене зупинили, жодним чином. Мене стримали слова Люка: «... це, направду, справа честі. Ти не повинен втручатися». Пам’ятав я й те, що, за його словами, ніхто з них не помре, бо вони з Далтом надто потрібні один одному живими.
Хай так. Сурми поки що мовчали. Лави вояків не намагалися зійтись у герці. Схоже, усе й насправді може відбутися так, як вони домовилися. Люк хотів, щоби було саме так. Я не заважатиму йому.
Я споглядав, як Далт, ставши на коліно, почав піднімати Люка із землі. Але відразу ж опустив його, підкликав двох своїх людей і наказав їм нести переможеного. Потім Далт підвівся, обернувся до Джуліана й крикнув:
— Закликаю тебе дотримуватися нашої угоди до кінця.
Джуліан, ледь помітно кивнувши, відказав:
— Так і зробимо, якщо ви її не порушите.
— Ми йдемо, — відповів Далт, розвертаючись.
— Далте! — гукнув я його.
Він повернувся й подивився на мене.
— Мене звати Мерлін, — сказав я. — Ми зустрічалися, хоча й не знаю, чи ти це пам’ятаєш.
Він заперечно похитав головою.
Піднявши правицю, я проказав найменш корисне і водночас найпомпезніше з усіх своїх заклинань.
Перед Далтом розчахнулася земля, сипонувши на нього, наче градом, грудками й камінцями. Він
