Буря Мечів - Джордж Мартін

«Кров хлопця,— збагнув Давос.— Королівська кров».

Станіс простягнув руку, й пальці його стиснули одну з п’явок.

— Назвіть ім’я,— звеліла Мелісандра.

П’явка звивалася в королівській долоні, силкуючись присмоктатися до одного з пальців.

— Узурпатор,— промовив король.— Джофрі Баратеон.

Коли він жбурнув п’явку в полум’я, вона почала скручуватися серед жару, мов осінній листок, і нарешті згоріла.

Станіс узяв другу.

— Узурпатор,— оголосив він, цього разу гучніше.— Балон Грейджой.

Легко кинув її в жаровню, і п’явка тріснула. З неї бризнула кров, з сичанням димуючи.

І вже остання п’явка в королівській руці. Цю Станіс якусь мить роздивлявся, а вона звивалася в його пальцях.

— Узурпатор,— нарешті мовив він.— Роб Старк.

І він пожбурив її у вогонь.

Джеймі

Гаренхольська лазня — темне й повне пари приміщення з низькою стелею — була заставлена великими кам’яними купелями. Коли Джеймі завели всередину, він виявив, що в одній з купелей уже сидить Брієнна, сердито тручи собі руку.

— Не перестарайся, дівко,— гукнув він.— Шкіру собі здереш.

Впустивши щітку, вона затулила груди величезними, як у Грегора Клігана, долонями. Маленькі гостренькі пуп’янки, які вона так наполегливо ховала, природніший вигляд мали б на десятирічній дівчинці, ніж на її широких м’язистих грудях.

— Що ви тут робите? — вимогливо запитала вона.

— Лорд Болтон наполягає, щоб я з ним повечеряв, але чомусь не запросив і моїх вошей,— мовив Джеймі й лівою рукою посмикав свого наглядача.— Допоможи мені скинути це смердюче лахміття.

Однією рукою він навіть бриджі собі розшнурувати не міг. Чоловік знехотя скорився.

— А тепер іди собі,— сказав Джеймі, коли його одяг лежав уже гіркою на вологій кам’яній підлозі.— Міледі Тартська не воліє, щоб таке бидло, як ти, витріщалося на її цицьки,— мовив він і обернувся до довговидої жінки, яка прислужувала Брієнні.— Ти теж. Почекай за дверима. Двері тут лише одні, а дівиця така дебела, що навряд чи зможе втекти через комин.

Звичка коритися закорінена глибоко. Жінка вслід за наглядачем пішла геть, лишаючи в лазні їх удвох. Купелі, як заведено у вільних містах, були великі, на шестеро-семеро людей, тож Джеймі незграбно й повільно заліз у воду до дівчини. Він уже бачив на обидва ока, хоча праве ще лишалося набряклим, навіть після Кайбернових п’явок. Джеймі почувався на сто дев’ять років, але й це вже було набагато краще порівняно з тим, яким він приїхав у Гаренхол.

Брієнна сахнулася.

— Тут є й інші купелі.

— Мені ця подобається,— він обережно занурився у гарячущу воду до підборіддя.— Не бійся, дівко. Стегна в тебе фіолетово-зелені, а те, що між ними, мене взагалі не цікавить.

Праву руку довелося покласти на край, бо Кайберн попередив його: бинти не мочити. Він відчував, як розпружуються ноги, а в голові паморочиться.

— Якщо зомлію, витягнеш мене. Ніхто з Ланістерів ще в купелі не топився, не хочу бути першим.

— Чого мені хвилюватися, що ви помрете?

— Ти ж обітницю дала,— посміхнувся він, а в неї по шиї вгору поповз рум’янець. Вона розвернулася до Джеймі спиною.— Сором’язлива панна? Чого такого я тут не бачив?

Він потягнувся до щітки, яку вона впустила, зловив пальцями й заходився недоладно себе шкребти. Навіть це виходило важко, незграбно. «Ліва рука взагалі до нічого».

Але вода темніла: зі шкіри змивався засохлий бруд. Дівчина, згорбившись, напружено сиділа спиною до нього.

— Тебе так мучить вигляд мого кикотя? — поцікавився Джеймі.— Ти б мала радіти. Я-бо втратив ту руку, якою вбив короля. Ту руку, яка скинула Старкового малого з вежі. Ту руку, яка, прослизнувши сестрі між стегон, змушувала її стікати соком,— він тицьнув кикотем їй просто в обличчя.— Не дивно, що Ренлі під твоїм захистом загинув.

Наче він їй ляпаса дав, вона зірвалася на ноги, збуривши хвилю гарячої води. Поки вона вилазила з купелі, Джеймі запримітив густі біляві кучерики в неї між стегон. Брієнна була волохатіша за його сестру. Дивна річ: він відчув, як напружується під водою прутень. «Отепер я точно знаю, що занадто довго вже не був із Серсі». Він відвів очі, стривожений такою реакцією власного тіла.

— Негідно я повівся,— пробурмотів він.— Але я каліка, тому й прикрий. Пробач мені, дівчино. Ти мене захищала, як справжній чоловік, ба й краще за багатьох чоловіків.

Вона загорнулася в рушник.

— Ви з мене глузуєте?

Це його знов розсердило.

— У тебе голова тверда, як замкові мури? Я вибачився! Я вже втомився сваритися з тобою. Може, укладемо перемир’я?

— Перемир’я ґрунтується на довірі. Ви хочете, щоб я довірилася...

— ...Царевбивці, я забув. Клятвовідступнику, який закатрупив бідолашного Ейриса Таргарієна,— пирхнув Джеймі.— Але я каюся не через Ейриса. А через Роберта. «Подейкують, вам дали прізвисько Царевбивця,— сказав він мені на учті з нагоди коронації.— Тільки за звичку це собі не беріть». І він розреготався. Чому Роберта ніхто не кличе клятвовідступником? Це він розвалив королівство, але чомусь безчесним вважають мене.

— Все, що чинив Роберт, він чинив з любові.

По Брієнниних ногах збігала вода, збираючись у калюжку.

— Все, що чинив Роберт, він чинив через гординю, піхву й гарненьке личко,— він стиснув кулак... тобто хотів стиснути, якби в нього була долоня. Руку штрикнув біль — жорстокий як сміх.

— Він воював, щоб урятувати королівство,— наполягала дівчина.

«Урятувати королівство».

— А ти знаєш, що мій брат підпалив Чорноводий Бурчак? Дикополум’я горить і на воді. Ейрис, якби наважився, купався б у ньому. Таргарієни всі дуріли від вогню,— говорив Джеймі, відчуваючи, як у нього паморочиться в голові. «Це тут так жарко, чи це токсини в мене в крові, чи ще не минулася гарячка? Я не при собі». Він опустився нижче, поки вода не дійшла до підборіддя.— Заплямував свій білий плащ... Того дня я був у своїх золотих обладунках, але...

— У золотих обладунках? — долинув слабкий голос, неначе здалеку.

Все пливло — від спеки, від спогадів.

— Коли танцюючі грифони програли Битву дзвонів, Ейрис вислав Конінтона у вигнання...— («Навіщо я розповідаю все цій дивакуватій, потворній дитині?») — Він нарешті усвідомив, що Роберт — не якийсь там король розбійників, якого можна за бажання просто розчавити, але найбільша загроза для дому Таргарієнів, яка постала з часів Деймона Чорнопломеня. Король безцеремонно нагадав Левину Мартелу, що в нього в руках Елія, й послав його перебрати командування