Борва мечів - Джордж Мартін
«Якщо нас упіймають, то Хап відріже нам ноги й руки» — подумала Ар’я, — «а потім Руз Болтон нас оббілує». Вона й досі, наче малий джура, мала на собі жупанчика, де на грудях проти серця був нашитий знак князя Болтона — оббілована людина Жахокрому.
Щоразу, як Ар’я оберталася, вона з острахом чекала побачити сяйво річки смолоскипів, що виливається з віддаленої брами Гаренголу або хвилюється нагорі його велетенських мурів. Але не бачила нічого: Гаренгол спав собі, а тоді й зовсім пропав у темряві, сховався за деревами.
Коли вони перетнули перший струмок, Ар’я відвернула коня убік і провела усіх геть від дороги звивистим річищем десь із пів-версти, а потім видерлася на кам’янистий берег, сподіваючись збити мисливців зі сліду, якщо вони ведуть із собою хортів. Адже на дорозі лишатися не можна. «Дорога — це смерть» — сказала вона собі. — «На будь-якій дорозі на нас чатує загибель.»
Гендрі та Мантулик не піддавали сумніву її накази. Зрештою, це вона мала при собі мапу. Мантулик ще й боявся Ар’ї майже так само, як можливої погоні, бо бачив, як вона вбила стражника. «Хай боїться, воно на краще» — мовчки міркувала Ар’я. — «Тоді робитиме, що я скажу, а не різні дурниці.»
Ар’я розуміла, що й сама мусила б відчувати трохи більше страху. Тільки подумати: десятирічне худе дівчисько на вкраденій коняці, попереду — темний ліс, позаду — люди, що радо відріжуть їй ноги. Але чомусь вона почувалася у лісі певніше, ніж у Гаренголі. Дощ змив кров вартового з її пальців, за спиною висів меч, у темряві блукали сірими кощавими тінями вовки, і Ар’я Старк зовсім забула про страх. Про себе вона шепотіла: «Страх ріже глибше, ніж меч» — слова, яких її навчив Сиріо Форель. А ще слова Якена: «валар моргуліс».
Дощ припинився, тоді почався знову, а тоді ще раз припинився і почався. Але кобеняки на них були добрі, не пропускали ані краплі води. Ар’я примушувала хлопців рухатися повільним, але сталим кроком: під деревами було надто темно, щоб їхати швидше, жоден із двох не умів як слід сидіти у сідлі, а м’яка нерівна земля ще й підсовувала під ноги приховані корені та камені. Вони перетнули ще одну дорогу з глибокими коліями, заповненими дощовою водою, але Ар’я на ній навіть не зупинилася. Вона вела маленький загін угору та вниз вервечкою пагорбів, крізь кущі ожини та шипшини, крізь плутанину підліску, низом вузьких байраків, де їх хльоскали по обличчях важкі гілки з мокрим листям.
Одного разу Гендрікова кобила втратила рівновагу на слизькій грязюці, важко ляпнулася на круп і викинула його з сідла. На щастя, ані вершникові, ані кобилі нічого не зробилося. Гендрі начепив свою вперту мармизу і знову заліз верхи. Невдовзі вони натрапили на трьох вовків, які жерли мертве оленя. Коли Мантуликів кінь унюхав вовчий запах, то сахнувся і кинувся навтіч. Двоє з вовків теж утекли, але третій підняв голову, вишкірився і загарчав, готовий захищати здобич.
— Ану назад, — мовила Ар’я до Гендрі. — Поволі, не дратуй його.
Вони потроху відвели коней убік, де вовка з його обідом вже не було видно, і тільки тоді Ар’я розвернулася та помчала по Мантулика, який тим часом летів лісом і відчайдушно чіплявся за сідло.
Пізніше вони проминули спалене село, обережно пробралися між чорних халуп, мимо кісток десятку мерців, що висіли на рядку яблунь. Мантулик побачив їх і почав молитися тоненьким шепітком про милість Матері. Молитву він повторював знову і знову, мов йому заціпило. Ар’я зиркнула вгору на позбавлені плоті кістки у мокрій гнилій одежі та мовчки проказала свою. «Пан Грегор» — так починалася її молитва, а потім: «Дунсен, Полівер, Любчик Раф. Лоскотун і Хорт. Пан Ілин, пан Мерин, король Джофрі, королева Серсея». Молитву вона скінчила словами «валар моргуліс», торкнулася Якенової монети під пасом, а тоді сягнула по яблуко, що висіло між мертвих селян. Воно було борошнисте, перезріле, але Ар’я з’їла його до останнього хробака.
Той ранок якось обійшовся без світанку. Небо навколо повільно посвітлішало, та сонце на ньому не з’явилося, лише чорне тло перетворилося на сіре, і у світ боязко повернулися бляклі кольори. Смереки стояли тьмяно-зелені, листяні дерева — у червоних та тьмяно-золотавих шатах, що починали вже сходити на брунатне. Втікачі зупинилися рівно настільки, щоб напоїти коней та швидко проковтнути холодний сніданок. Вони розірвали на шматки хлібину, вкрадену Мантуликом з кухні, та передали один одному кілька клинців твердого жовтого сиру.
— Ти хоч знаєш, куди нас несе? — запитав її Гендрі.
— На північ, — відповіла Ар’я.
Мантулик роззирнувся навколо з сумнівами на обличчі.
— На північ — це куди?
Ар’я вказала шматком сиру.
— Туди.
— Та ж сонця нема. Як ти знаєш?
— З моху. Бачив, як він росте лише на одному боці дерева? Отам південь.
— А чого нам шукати на півночі? — наполягав Гендрі.
— Тризуб. — Ар’я розгорнула вкрадену мапу і показала. — Осьде, бачите? Щойно дістанемося Тризуба, підемо вгору течією і прийдемо до Водоплину. Ось він.
Вона провела доріжку пальцем.
— Дотуди шлях неблизький, але якщо іти вздовж річки, то не заблукаємо.
Мантулик блимнув на мапу.
— А де тут Водоплин?
Водоплин був зображений як маленька башта у розгалуженні між двома хвилястими синіми рисками річок: Перекату і Червонозубу.
— Осьде. — Вона торкнулася пальцем мапи. — Тут так і написано: Водоплин.
— Ти вмієш читати по-писаному?! — вирячився Мантулик так, ніби Ар’я зізналася, що вміє ходити водою, яко посуху.
Вона кивнула.
— У Водоплині нам буде безпечно.
— Чого б це?
«Бо Водоплин належить моєму дідові, а ще там сидить мій брат Робб» — хотіла була відповісти вона, та натомість вкусила губу і згорнула мапу.
— Буде, і все. Аби лишень дістатися туди.
Ар’я перша скочила у сідло. Вона почувалася недобре, ховаючи правду від Мантулика, та все
