Борва мечів - Джордж Мартін

Гамір долинав з дальнього краю замку, від його головної брами. Перед решіткою, яку підіймали зі смиком та скреготом, стояла невеличка купка вершників, а далі у полях — ще кілька сотень кінного війська. Дмухнув вітер, розгорнув прапори, і вона затремтіла від полегшення, побачивши знак Водоплину — пструга у стрибку. «Едмур повернувся.»

Минуло дві години, перш ніж він завважив за потрібне до неї з’явитися. До того часу всенький замок уже радісно галасував: то чоловіки пригортали до грудей жінок і дітей, яких лишили позаду перед походом. З крукарні знялося у небо троє круків, збурюючи повітря чорними крилами. Кетлін дивилася на них з батькового балкону. Вона вимила волосся, змінила одяг, приготувалася слухати братові докори… і тяжко переживала години чекання.

Коли нарешті Кетлін почула гамір за дверима, то сіла і склала руки на колінах. Едмурові чоботи, поножі та вапенрок були вкриті висхлим червонястим брудом, та й загалом з погляду на брата не скидалося, що він повертається з перемогою. Схудлий і знесилений, він мав бліді щоки, розкошлану бороду та хворобливо блискучі очі.

— Едмуре, — мовила схвильована Кетлін, — ти якийсь на вид нездоровий. Що сталося? Невже Ланістери врешті-решт перетнули нашу річку?

— Я їх відкинув. Самого князя Тайвина, Грегора Клегана, Аддама Марбранда… Усіх погнав геть. Але Станіс…

Едмурові скривило обличчя.

— Станіс? Що таке зі Станісом?

— Він програв битву за Король-Берег, — похнюпився Едмур. — Його кораблі спалено, військо розбите ущент.

Перемога Ланістерів — то була злісна новина, та Кетлін все ж не могла повною мірою поділити братового розпачу. Їй досі ночами ввижалися жахіття про тінь, яка на її очах ковзнула через намет Ренлі, та потік крові крізь сталевий комір обладунку.

— Станіс нам не кращий друг, ніж князь Тайвин.

— Ти не розумієш. За Джофрі став Вирій. А заразом і Дорн. Тобто увесь південь, скільки його є. — Його вуста міцно стиснулися. — А ти тут раптом вирішила випустити Крулеріза. Не маючи на те жодного права.

— Я мала право матері.

Голос її був рівний та спокійний, хоча звістка про Вирій завдавала руйнівного удару по надіях Робба. Та зараз вона й думати про те не могла.

— Жодного права, — повторив Едмур. — Він був бранець Робба, бранець твого короля! А мені Робб доручив берегти його.

— Брієнна його вбереже. Вона присягнулася на мечі.

— Оте бабисько? Ти при своєму розумі?

— Вона відвезе Хайме до Король-Берега і безпечно поверне до нас Ар’ю та Сансу.

— Серсея ніколи їх не віддасть.

— Серсея не віддасть. Але віддасть Тиріон. Він дав слово перед усім двором. А Крулеріз додав ще й своє.

— Слово Хайме нічогісінько не варте. Що ж до Біса, то його, кажуть, у битві вдарили сокирою по голові. Твоя Брієнна ще й Король-Берега не дістанеться, як він уже лежатиме в могилі. А ще хтозна, чи дістанеться.

— В могилі?!

«Невже боги справді бувають такі безжальні?» Вона примусила Хайме клястися трохи не сто разів, але ж надії свої покладала на обіцянку його брата.

Едмур, утім, лишився глухий до її розпачу.

— Хайме довірили мені — отже, саме я мушу його повернути. Я вислав круків…

— Круків до кого? Скількох?

— Трьох, — відповів він, — аби лист напевне знайшов князя Болтона. Всі шляхи з Водоплину до Король-Берега — хоч річкою, хоч суходолом — біжать недалечко від Гаренголу. Утікачі його не проминуть.

— Гаренголу, кажеш.

Від самого слова у покоях, здавалося, запанував морок. Стисненим від жаху голосом вона спитала:

— Едмуре, ти хоч тямиш, що накоїв?

— Не бійся, про тебе я змовчав. Я написав, що Хайме утік, і запропонував тисячу драконів за його повернення.

«Дедалі гірше» — майнула в Кетлін відчайдушна думка. — «Мій брат — бовдур.» На очі накотилися непрохані сльози.

— Якщо це була втеча, — придушено мовила вона, — а не обмін бранцями, то з якого дива Ланістерам віддавати моїх доньок Брієнні?

— До цього не дійде. Крулеріза повернуть до нас, я вжив усіх заходів.

— Ти вжив усіх заходів, щоб я ніколи не побачила моїх донечок. Брієнна ще могла б довезти його живим до Король-Берега… якби на нього не полювали усі навколо! Але зараз…

Кетлін не змогла говорити далі.

— Вийди геть, Едмуре. Залиш мене.

Вона не мала влади наказувати братові, а надто в замку, який скоро належатиме йому. Але голос її не дозволяв суперечок.

— Залиш мене з паном батьком та моїм горем. Я не маю чого тобі сказати. Вийди геть. Іди!

Вона бажала лягти долілиць, заплющити очі й заснути. І молилася, щоб їй нічого не наснилося.

Ар’я I

Небо вгорі було чорне, мов залишені позаду мури Гаренголу. Дощ падав тихо, але безупинно, стікав струмками по обличчях, приглушував стукіт кінських копит. Вони їхали на північ, геть від озера, селянським шляхом, глибокі колії якого звивалися поміж сплюндрованих ланів, серед лісу, через численні струмки. Очолила похід Ар’я; вона п’ятами спонукала вкрадену коняку мчати прудкою необачною ристю і стишила крок аж серед безпеки лісової гущавини. Мантулик і Гендрі поспішали слідом у міру своїх сил та умінь. Десь далеко вили вовки, позаду чувся важкий подих Мантулика. Ніхто не казав ані слова. Час від часу Ар’я кидала погляд за плече — перевірити, чи не занадто відстали двоє хлопців, і чи не переслідують утікачів люди з замку.

Вона знала напевно, що погоня буде. Адже вона вкрала трьох коней зі стайні, мапу та кинджала зі світлиці самого Руза Болтона, вбила вартового при потерні — перетнула горлянку, коли той нахилився по стерту залізну монету, отриману в дарунок від Якена Ха-Гара. Хтось же має знайти вартового в калюжі його власної крові. А тоді ґвалт здійметься аж до неба. Розбудять князя Болтона, почнуть обшукувати всенький Гаренгол від горища до підвалу, а там уже недовго виявити втрату мапи з кинджалом, кількох мечів зі зброярні, дещиці хліба та сиру з кухні… а ще кухарчука, ковальчука і чашниці на ймення Нім… або Куна, або Арік — залежно, кого питати.

Пан князь на Жахокромі, певно ж, не поїдуть за ними власною вельможною особою. Руз Болтон лишиться у ліжку, його бліду і глевку, мов