Сказання з Небезпечного Королівства - Джон Рональд Руел Толкін

— А сни здійснюються? — запитав він.

— Декотрі з моїх — так, — відповів старий. — Декотрі, та не всі: проте й вони рідко здійснюються відразу ж у такому вигляді, в якому наснилися. Чому тобі захотілося довідатися про сни?

— Мені просто цікаво, — відказав Роверандом.

— Через отого хлопчика? — мовив Місячанин. — Я так і думав.

Потому він вийняв із кишені телескоп. Той розтягнувся до неймовірної довжини.

— Падаю, один коротенький погляд не зашкодить, — сказав Місячанин.

Роверандом подивився крізь телескоп — коли йому нарешті вдалося заплющити одне око, а інше втримати розкритим. І чітко побачив Землю. Спершу він помітив далекий кінець місячної доріжки, що стелилася просто через море; йому привиділося, наче нею швидко спливають униз схожі на тонкі ліні! чи то пак примари довгі шереги людей, але він був не зовсім певен того, що побачив. Місячне сяйво хутко тьмяніло. Натомість дедалі сильнішало сонячне світло; зненацька стало видно бухту піскового чаклуна (та жодних слідів Псаматоса: Псаматос не дозволяв підглядати за собою); а через деякий час у круглому вічку з'явилося двійко хлопчиків, котрі йшли пляжем, тримаючись за руки.

— Шукаєте мушлі чи мене? — поцікавився пес.

Дуже швидко зображення перемістилось, і він побачив білий дім на скелі, що належав хлопчиковому батьку, і сад, який збігав аж до моря; а при хвіртці помітив — неприємний сюрприз — старого чарівника, котрий сидів на камені й курив люльку, так ніби не мав інакшої роботи, як тільки сидіти тут і спостерігати, збивши старий зелений капелюх на потилицю та розстібнувши камізельку.

— Що старий Арта-як-там-ти-його-назвав робить коло хвіртки? — запитав Роверандом. — Я гадав, ніби він давно вже про мене забув. Хіба його відпустка ще не закінчилася?

— Ні, він чекає на тебе, цуценятку. Він не забув. Якщо ти зараз з'явишся там — чи справжній, чи іграшковий, — він негайно накладе на тебе якісь нові чари. Не тому, що йому шкода штанів (їх швидко зашили), а тому, що його дратує втручання Саматоса; Саматос же досі не уклав потрібних угод щодо тих справ, які мав із ним.

І тієї миті Роверандом побачив, як вітер зірвав капелюх Артаксеркса і той побіг за ним; а на його штанях стало чітко видно дивовижну латку: клапоть оранжевого кольору І чорними цятками.

— Я чогось думав, що чарівник здатен краще залатати свої штани! — сказав Роверандом.

— А от він гадає, що йому вдалося прекрасно їх залатати! — зазначив старий. — Він вичаклував отой клапоть із чиїхось фіранок: ті люди отримали пожежне страхування, а він — кольорову пляму, й усі лишилися задоволені. І все-таки ти маєш рацію. Гадаю, йому не щастить. Після стількох століть сумно бачити, як чолов'яга позбувається магічних здібностей; але то, ймовірно, тобі на користь.

Потому Місячанин з виляском згорнув телескоп і вони пішли далі.

— Ось, тримай знову свої крила, — мовив він, коли обоє дійшли до вежі. — Ну ж бо, лети й розважайся! Не тривож місяцепроменів, не вбивай моїх кроликів і повертайся додому, коли зголоднієш чи коли тобі допікатиме щось інше.

Роверандом миттю помчав на пошуки місячного песика, щоби розповісти йому про зворотний бік Місяця: та іншого песика взяли завидки, бо гостеві дозволили побачити те, чого не бачив він, тож цуцик удав, ніби йому не цікаво.

— Загалом, не вельми приємна місцина, — пробурчав він. — Я певен, що не хочу І побачити. Але тобі, гадаю, тепер буде нудно на білому боці, до того ж ти вештатимешся тільки зі мною, а не зі своїми двоногими друзями. Шкода, що перський чарівник — такий причепа й ти не можеш повернутися додому.

Це вразило Роверандомові почуття; він знову і знову повторював місячному песикові, що страшенно зрадів, коли повернувся до вежі, та що білий бік ніколи не стане для нього нудним. Невдовзі вони вже поновили дружбу і разом робили багато-пребагато речей; і все-таки те, що сказав, роздратувавшись, місячний песик, виявилося правдою. У тому не було Роверандомової провини, — він докладав чимало зусиль, аби не виказати того, проте жодна пригода чи розвідка не здавалася йому такою захопливою, як ті, що їх вони здійснювали раніше, й він постійно згадував, як весело йому було в саду з Другим Хлопчиком.

Цуцики побували в долині білих місячних гномів (скорочено — міномів), котрі їздять верхи на кроликах і роблять млинці зі сніжинок, а ще вирощують у крихітних садах золоті яблуньки завбільшки з жовтець. Песики насипали друзки битого скла та дрібні цвяшки перед лігвами декотрих менших драконів (доки потвори спали) й лежали без сну аж до півночі, щоби почути, як ті ревуть од люті: дракони, як я і розповідав, зазвичай мають доволі ніжні черева і виходять попити рівно опівночі кожної доби впродовж цілого життя, не кажучи вже про пиття в інший час. Іноді песики наважувалися навіть дражнити павуків: вони шарпали павутину, звільняли місяцепромені й устигали відлетіти саме вчасно, щойно павуки починали закидати на них ласо з вершин пагорбів. Але Роверандом щомиті чекав Поштаря Меву та Новин зі Світу (головно то були вбивства та футбольні матчі, — про це відомо навіть малим песикам; однак іноді в чудернацьких куточках трапляється дещо краще).

Подавшись у безцільні мандри, він проґавив черговий приліт Меви, та повернувшись, застав старого за читанням листів І той, здавалося, був у прекрасному гуморі: сидів на даху, звісивши ноги та попахкуючи величезною люлькою а білої глини, пускав хмарки диму, наче паротяг, і посміхався всім круглим старечим обличчям).

Роверандом зрозумів, що далі терпіти несила.

— У мене всередині щось болить, — сказав він. — Я хочу повернутися до хлопчика, щоби його сон здійснився.

Старий відклав листа (він був про Артаксеркса й видався вельми кумедним) і витяг із рота люльку.

— Мусиш іти? Не можеш залишитися? Це так несподівано! Приємно було познайомитися! Заходь іще колись! Раадесенько стрінуся з тобою ще раз! — випалив він на одному подиху.

— Дуже добре! — продовжив старий уже дещо розважливіше. — 3 Артаксерксом домовилися.

— Як?! — запитав Роверандом, знову почуваючи справжній захват.

— Він одружився з русалкою і подався жити на дно Глибокого Синього Моря.

— Сподіваюся, вона гідно залатає йому штани! Клапоть зелених водоростей дуже пасуватиме до його зеленого капелюха.

— Любий мій песику! Він одружувався в абсолютно новому зеленому костюмі з водоростей, що мав рожеві коралові ґудзики й еполети з морських анемон; а старий зелений капелюх було спалено на пляжі! Це все влаштував Саматос. О! Саматос дуже потайний, такий само потайний, як і Глибоке Синє Море. Гадаю, він поклав