Палац Посейдона - Томас Тімайєр

замість того, щоб приводити до ладу родинні справи. Мама весь час звинувачує його в тому, що він залишив її та бабусю напризволяще. Коли дядько повернувся зі своєї довготривалої подорожі, бабуся давно померла — це сталося в 1882 році, під час епідемії сухот, а в мами вже було власне життя.

— Он як?

Оскару було зовсім не до душі порпатися в минулому Гумбольдта. Тим більше, що воно аж ніяк не стосується його самого. Зараз йому хотілося лише одного: якнайшвидше знайти ці бісові валізи, спустити їх униз і забратися геть із горища.

— Я не бачу тут нічого цікавого, — нарешті заявив він. — Ти впевнена, що Еліза мала на увазі саме цю скриню?

— А хіба тут є якась іще? Та й ключ підходить до замка. Давай-но уважніше пошукаємо!

Вона почала витягати зі скрині реквізит і пропахлі пилом строкаті ганчірки, складаючи їх на підлозі. Минуло чимало часу, перш ніж скриня остаточно спорожніла. Коли завидніло дно, Шарлотта розчаровано розвела руками. Там більше нічого не було — тільки старі дошки.

Оскар постукав кісточками пальців по стемнілій від часу деревині.

— Дивно, — пробурмотів він.

— Що ти маєш на увазі?

— Хотів би я зрозуміти…

Він відійшов убік, присів і уважно подивився на скриню.

— Що ти там видивляєшся?

— Ось поглянь: денце надто товсте. Я гадаю, що тут має бути потаємне відділення.

Шарлотта приблизно виміряла висоту скрині зсередини та ззовні. Різниця склала понад десять сантиметрів.

— Мабуть, ти маєш рацію, — погодилася вона. — Тут подвійне дно. Десь усередині має бути потаємний важіль або кнопка.

Вони взялися до пошуків, як раптом із боку люка, крізь який вони вилізли на горище, почулися стукіт і скреготіння.

— Гей! Чи є там хтось?

То був голос Гумбольдта!

Юнак і дівчина обмінялися переляканими поглядами.

— Мерщій усе на місце! — шепнула Шарлотта. Вони поспіхом запхали все, що лежало на підлозі, назад у скриню й повернули на місце кришку. І саме вчасно, бо тієї ж миті клямка люка відсунулася, стулка відчинилася і в прорізі завидніла голова ученого.

— Ну, нарешті! — невдоволено скрикнув він. — А я всюди шукаю вас обох!

Однак, знайшовши Оскара й Шарлотту на долівці біля скрині, він підозріло примружився й запитав:

— Що ви тут робили? Я послав вас за валізами, а ви зникли мало не на цілу годину!

— Я показувала Оскару твою колекцію, — збрехала Шарлотта.

Від хвилювання та ніяковості на її щоках спалахнули яскраво-червоні плями.

— Мені хотілося, щоб він поглянув на ритуальні маски й тамтам. Ну, той, із Танзанії.

— Що ж, — кивнув учений, хоча погляд його все ще залишався недовірливим. — Сподіваюся, ви нічого не переплутали, й усе залишилося на своїх місцях?

— Ну як ти міг таке вигадати! — Шарлотта підвелася, витрушуючи спідницю від пилу. — Адже ти чудово знаєш, як я ставлюся до твоїх експонатів.

— Гм-м. Ну, припустимо. А тепер — покваптеся. До десятої вечора всі збори мають бути завершені. Валізи складено у правому кутку під брезентом. Хапайте їх — і мерщій униз!

8

Афіни, три дні по тому

Над центральною частиною Афін стояла гнітюча спека. Прапори на флагштоках перед Політехнікумом мляво звисали вниз — не відчувалося жодного подиху вітерця. Повітря тремтіло над бруківкою, як над розжареною сковорідкою. Навіть голуби, які зазвичай зграями зліталися на майдан між Політехнікумом і Національним археологічним музеєм, ховалися в затінку, очікуючи вечірньої прохолоди.

У приміщеннях факультету навігації та морської техніки було набагато прохолодніше. Товсті стіни мали здатність поступово накопичувати тепло й повільно віддавати його. Тому тут не доводилося мерзнути, якщо була потреба попрацювати вночі, а вдень, коли сонце перетворювало Афіни на пекельну піч, тут панувала прохолода.

Професор Хрістос Папастратос, декан факультету, займався підготовкою матеріалів до завтрашніх лекцій, коли у двері його кабінету постукали.

— Заходьте! — озвався він.

У прорізі дверей завидніла скуйовджена голова його молодого секретаря.

— А, це ти, Грегоріос, — кивнув професор. — Що сталося? Адже ти знаєш, що я готуюся до лекцій, мені треба повністю зосередитися.

— У коридорі чекають відвідувачі, котрі неодмінно хочуть побесідувати з вами!

— Їм слід попередньо записатися на прийом. Мої прийомні години — по понеділках і середах від сімнадцятої нуль-нуль.

— Проте вони наполягають, посилаючись на те, що в них невідкладна справа. Вони також стверджують, що мають серйозні рекомендації і що ви обов’язково вислухаєте їх, коли дізнаєтеся, про що йдеться.

Професор зітхнув.

— Невже ніхто вже не домовляється про зустрічі завчасно, як це бувало раніше? — Він роздратовано провів рукою по волоссю. — Що то за часи? Усі навколо кудись поспішають… Усе має відбуватися швидко, дуже швидко й іще швидше… В такій метушні немає нічого доброго… І що ж це за люди?

— Я гадаю, це німці, — відповів Грегоріос. — У них доволі дивний акцент. Та й самі вони більш ніж дивні.

— Німці? Вони сказали, що їм тут потрібно?

Секретар заперечно похитав головою.

Хрістос Папастратос відсунув стілець і підвівся.

— Добре. Максимум півгодини. Впусти їх!

Він захлопнув теку з матеріалами й поставив її на полицю. А коли обернувся до столу, в кабінет уже заходив високий на зріст пан у довгому сюртуку та циліндрі. У руці він тримав чорний ціпок із руків’ям у формі позолоченої лев’ячої голови.