Палац Посейдона - Томас Тімайєр

Опинившись на горищі, Шарлотта захлопнула за собою люк. Оскар одразу ж випустив Вілму з кошика. Ківі вирушила оглядати найвіддаленіші куточки приміщення. Оскар здивовано оглядався — перед ним було зовсім не запорошене пилом і затягнуте павутинням горище, яке він очікував побачити. Це приміщення досягало п’яти метрів завширшки й простягалося метрів на двадцять. Усе воно було заповнене стелажами, де на полицях зберігалася незчисленна кількість препаратів і експонатів. Під скатами даху праворуч і ліворуч містилися засклені вітрини зі скам’янілостями, зразками мінералів, кристалами, опудалами дивних тварин, тотемами, дерев’яними масками, кам’яними й теракотовими статуетками, дерев’яним начинням і музичними інструментами. Сонячне світло — тепле та золотаве — проникало сюди крізь широке мансардне вікно, з якого відкривалася чудова панорама парків і скверів, що були розташовані навколо озера Плетцензеє.

Шарлотта погасила лампу.

— Ну, ти не розчарований?

— Та що ти! — вигукнув Оскар. — А я ж думав, що тут просто-напросто комірчина зі старим мотлохом.

— Погано ж ти знаєш свого хазяїна, — заперечила дівчина. — У Гумбольдта нічого не буває «просто-напросто». Я не знаю жодної людини, котра б так педантично підтримувала порядок в усьому. Порівняно з дядечком, мене можна вважати страшенною нечупарою. Ти лише поглянь на ці експонати — все ретельно розсортоване, описане й розміщене відповідно до приналежності до країн і народів. — Вона взяла з полиці дерев’яну маску і притулила до обличчя. — Це маска чаклуна племені маконде з Південно-Східної Африки. Її використовували в ритуалах, що забезпечували родючість ланів і успішне полювання.

Шарлотта повернула маску на місце і зняла з сусідньої полиці якусь вигнуту дерев’яну штукенцію, яка на вигляд здавалася порожньою. Довгий проріз перетинав дивний предмет на всю його довжину.

— Це тамтам, дерев’яний барабан. Послухай-но!

Вона злегка вдарила тонкою паличкою по дереву.

Почувся мелодійний звук.

— Хм… — Оскар задумливо насупився. Тут було страшенно цікаво, проте їм слід було виконати доручення. — А де ж валізи? — запитав він. — Щось я їх тут не бачу.

Шарлотта скоса поглянула на нього.

— Я тобі ніколи не казала, що ти — найнетерплячіша людина з усіх, кого я знаю?

— Казала, звісно. — Оскар усміхнувся. — І все ж, де вони?

На губах дівчини з’явилася загадкова посмішка.

— Перш ніж ми займемося валізами, я хотіла б дещо зробити. Еліза стверджує, що десь тут стоїть скриня, до якої ми неодмінно маємо зазирнути. Там зберігається кілька предметів, що являють для нас неабияку цінність. Ось цей ключ, напевне, підійде до неї.

Вона витягла з кишені потьмянілий від старості мідний ключ із вигадливою борідкою.

Скриня — це вже звучало інтригуючо. Оскар почав обдивлятися навколо себе, намагаючись виявити щось схоже. Нарешті він промовив:

— Мені здається, я щось бачу в кінці проходу між стелажами. Там темно, та начебто стоїть якась здоровезна штука. Нумо, сходимо туди й самі побачимо.

Молодим людям довелося перетнути все горище з одного кінця до іншого. Аж ось обоє стоять перед старовинною, обкутою залізними смугами скринею на кшталт тих, які раз у раз зустрічаються у книгах про піратів і сховані скарби. Самого лише вигляду цієї скрині було достатньо, щоб Оскар повірив, що в ній міститься якась таємниця.

— Гадаю, це вона і є. Ану ж бо, спробуємо її відчинити.

Шарлотта вставила ключ у проріз замка і, доклавши неабияких зусиль, таки повернула його. Замок дзвінко клацнув, і кришка скрині злегка здригнулася.

— Ну, і що тут у нас?

Хвилюючись, вони удвох відкинули важелезну кришку, і перед їхніми очима постав вміст скрині.

Вона була по вінця заповнена театральним реквізитом. Парасольками, віялами, бутафорськими предметами з пап’є-маше та сценічними костюмами. Тут також знайшлися згорнуті в тугий рулон плакати й товста пачка театральних квитків. Оскар розгорнув один із плакатів.

— «Летюча миша», — прочитав він, нічого не розуміючи. — Оперета Йоганна Штрауса. Трупа Віденського музичного театру. Керівник та імпресаріо — Максиміліан Штайнер.

— Поглянь, тут є й інші. «Пансіонат» Франца фон Зуппе. А ось «Індиго й сорок розбійників»…

Шарлотта піднесла ближче до світла пожовклу фотографію. На ній було зображено чорняву жінку із загадковою посмішкою. Вона стояла на фоні декорації, що зображувала парк із храмами та вигадливими альтанками. Жінка була вбрана в шаровари зі світлої легкої тканини й туфлі із загнутими догори вузькими носами. Її чорне, як воронове крило, довге волосся було зачесане назад і по-арабськи переплетене безліччю стрічечок — як у танцівниць із «Тисячі й однієї ночі».

— Тереза фон Гепп, — прочитала Шарлотта на звороті знімку. — На пам’ять про прем’єру оперети «Індиго й сорок розбійників».

— На інших плакатах також є це ім’я, — зауважив Оскар. — Мабуть, Гумбольдт колись дуже кохав цю актрису.

— Красива жінка, — промовила Шарлотта. — Можливо, в мого дядечка був із нею роман. — Вона усміхнулася. — Як ти гадаєш, чи варто запитати в нього про це?

— Я б краще не питав, — похитав головою Оскар. — Він завжди сердиться, коли пхають носа в його особисте життя.

— Мабуть, ти маєш слушність, — погодилась Шарлотта. — Однак лише цією давньою закоханістю можна пояснити присутність тут цієї скрині. Адже в самого Гумбольдта немає нічого спільного ні з театром, ні з живописом, ні з музикою.

— Всі плакати й фотографії досить давні, — замислено пробурмотів Оскар. — Ти не знаєш, чи твоєму дядечкові не доводилося колись жити у Відні?

Шарлотта знизала плечима.

— Він багато подорожував, проте у нашій сім’ї про це не любили говорити. Між моєю мамою та її братом і досі доволі натягнуті стосунки.

— Чому?

— Я гадаю, через те, що він вирушив подорожувати