Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

Врешті чаклун важко видихнув, адже знав про гонор та характер свого товариша, а тому дивуватися особливо не хотів. Він виїхав за браму, підёїхав на коні до Гібді, які впевнено крокував розбитою та водночас засніженою дорогою.

— Пробач мені, Гібді. Не хотів тебе образити, — сказав Фалмін якраз тоді, коли вежі та стіни Ревентона заховалися за сніжною завісою. — Досить злитися. Я не зі зла.

Гібді різко спинився, його розхристана руда борода і волосся були уже білі від снігу, але очі гнома ще горіли впертістю. Не сказавши ні слова, він подав руку Фалміну, аби той допоміг йому залізти на спину коня.

— Так все просто? — не приховував здивування Фалмін.

— А ти як думав.

Вони довго і мовчки їхали розбитою дорогою від Ревентона, сніг не вщухав, а Золотий шлях був ще далеченько. Гном час від часу насвистував якусь пісню, будучи ще злий, від чого не бажав розмовляти, хоча і дуже хотів. Сказати, що Фалмін був від того засмучений, було б важко. Він дивився всю дорогу вперед, заколисуючись в такт погойдування коня, і, як завжди, поринав у спогади.

Ближче до вечора, коли Гібді просвистів усі цікаві йому на даний момент пісні, по дорозі їм вперше за весь час зустрілася жива душа. А точніше замерзлий до чортиків чоловічок в смішному одязі, капелюшком із пером фазана і лютнею в руках. Гібді, який від народження не любив бардів, попросив Фалміна не зупинятися і їхати далі.

— Вечір добрий вам, панов'я! — проголосив хоча і тремтячим, але радісним голосом бард, вчепившись зальодянілими пальцями в лютню, — Звідки шлях тримаєте?

Фалмін, на велике роздратування Гібді, спинив Гора, трішки схилився у сідлі, аби придивитися до обличчя мандрівника. Одразу упізнав у ньому Еліана Труане, барда і менестреля, який був відомий у всьому Тальгрієні. Дивно було бачити таку персону на бездоріжжі без коня, зброї та теплого одягу.

— Що з вами сталося? — замість привітання запитав Фалмін, на голову якого був накинутий каптур, прикриваючи обличчя, із рота якого вихоплювався рідка пара. Гібді мовчки сидів позаду, спрегочучи зубами від кожного слова віршомаза.

— Я їхав в бік Моларда, а тоді при самій дорозі мого коня і золото відібрали розбійники, тут, неподалік. Будьте обережні, добрі люди, коли під'їдете до Солов'їної пущі!

Гібді завовтузився на місці, ткнув пальцем під ребро Фалміну, аби той рушав далі. Чаклун не поспішав.

Еліан вилупив очі від здивування.

— Ви що, не чули про турнір, який влаштовує принц Кральє?! Ну й ну, а я ж таки знаю вас, пане. Ви Фалмін із Мальгірда — легендарний вбивця драконів! Як це так, що ви не знаєте? Ох, скільки ж балад я про вас склав…

— Тихо-тихо, заспокойтеся. Не чув, адже був зайнятий срібним драконом і грифоном, що засіли у Чорних горах. А це вам, пане барде, не вірші складати. — різковато відповів Фалмін, але бард лише усміхнувся, — Що за турнір?

— Принц Талар Кральє організовує турнір для усіх мисливців та найманців, чародіїв та розбійників, які зможу завалити легендарного дракона Оліва…Оліварта…тьфу, курва! Коротше, червоного дракона, що мешкає в цих краях.

— Дурня, Олівантаріг мешкає в Туманних горах, а не тут, — обурився Фалмін.

— Ха, це так, але за чутками, він зі своєю самкою, яка є місцевою, оселилися туточки, тому-то принц відразу вирішив потішити себе та знать таким дійством. Він дуже любить святкування та почесті.

— Я все розумію, але що ви забули у такому небезпечному місці?

— Я то ж ви таке питаєте, пане вбивце драконів, — образився бард. — Я поет і митець, а цей турнір збере усіх найвеличніших мисливців на драконів! Як я можу таке пропустити!

— Не збере, — відрізав Фалмін, — оскільки мене там не буде.

Здавалося, бард онімів від такої новини, певно, він сподівався на присутність усіх відомих мисливців, а особливо найвідомішого серед них — Фалміна. Він уже хотів щось відповісти, але чаклун не дав йому цього зробити.

— Дякую за інформацію, добрий чоловіче. — Фалмін відвернувся від барда, почав порпатися у в'юках, щось шукаючи. Гібді дивився на те із викривленим обличчям. Врешті, коли бард трусився, як навіжений, чаклун дістав потертий плащ і шмат солонини, після чого вручив це враженомучоловікові.

— В плащі, у внутрішній кишені знайдете невеличкий стилет, він може знадобитися в нагоді. Йдіть в той бік, звідки ми прийшли, не звертаючи, на схід, і дійдете до Ревентона.

Чоловік вражено прийняв дарунки із рук Фалміна, притиснув їх до грудей, зі сльозами на очах подивився на чорноволосого.

— Я цього не забуду, пане… — пролепетав, — Еліан Труане ніколи не забуває тих, хто допоміг йому у біді! І брешуть усі ті пси, що кажуть, що немає у вас серця! Відтепер я можу засвідчити, що то нагла і підла брехня!

Фалмін мить сидів нерухомо, нервово стиснувши повіддя. Гор тріпонув гривою, струсуючи сніг.

«Немає у тебе серця…І душа твоя чорна, як і твоє волосся і кінь твій…»

— Виживіть, пане Еліане. — лише і сказав чаклун по хвилині мовчанки, а тоді, вдаривши легенько Гора п'ятами, рушив далі, залишивши барда на самоті.

Якщо Фалмін і хотів зараз помовчати, то Гібді якраз таки мав протилежне бажання.

— Не зрозумів, а чому це тебе не буде?