Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

Вартовий злякався, глянув на роздратованого чоловіка. Широко розплющив очі й дременув кудись у темряву. Вибіг звідти із напівпустим мішком і сокирою, яку Гібді одразу повісив собі на пояс. Фалмін кивнув гному й не зволікаючи почав підніматися на гору, де вже було видно світло з вулиці.

Надворі помалу починало темніти й людей на вулиці ставало дедалі менше. Фалмін, не звертаючи уваги на будівлі й прискіпливі погляди місцевих, підійшов до коня, поправив стремено й віжки; стрибнув у сідло й подав руку Гібді, який тільки вийшов із темниці.

— Це в тебе що, новий кінь? — сказав він, відірвавши погляд від двох типів, які підозріло на нього дивилися.

— Ні, той самий, якого ти бачив востаннє, — відповів Фалмін, направляючи тварину до головних воріт. Гном крокував поруч, жваво перебираючи ногами.

— Та попередній був більший якийсь, — не міг повірити гном, роздивляючись ноги жеребця.

— Ми із Гором не дуже жирували в цю зиму, Гібді, тому, якщо придивишся, то й у мене побачиш певні зміни.

— А, так, тільки-но помітив, щоки менші стали.

— Ага, зате твої ніяк не змінюються, — хмикнув Фалмін, повертаючи на головну вулицю. — Можливо, тепер розповіси все з початку?

— Що розповідати? — запитав рудобородий, роблячи вигляд, наче не розуміє про що мова.

— Як ти потрапив до тюряги й чому тебе занесло так далеко на схід? — терпляче запитав Фалмін, наперед знаючи, що гном не захоче на суху горлянку про таке говорити.

— Ха, ти мене за кого маєш? — обурився Гібді. — Я нічого не буду розповідати на голодний шлунок і сухе горло. Тому якщо хочеш знати правду, то нам варто знайти якийсь шинок або корчму, де ми зможемо заночувати й поїсти.

— А гроші ти для шинка й корчми маєш?

— Ха! Якби я мав гроші, то викупив би себе сам. Правда?

— Правда. Але я віддав усі зароблені гроші за твоє життя, Гібді. Тому обійдемося поки без випивки.

— Ну вже паскудство! Підстава виходить, Фалміне. І скільки я тобі винен?

— Ніскільки. Я із друзів грошей не беру.

Гном довго дивився на нього, мовчки крокуючи поряд, наче не очікував почути таких слів. Він так і не відповів, але погляд його говорив багато про що.

— Загалом, я їхав із Ненеля до Моларда, — сказав Гібді, коли вони вийшли на дорогу, яка вела до міської брами, — але мене в дорозі застала буря і я вирішив зупинитися тут. Скажу відверто, що Ревентон та ще діра, хоча місцеві і корчать із себе чорт знає кого. Отож, я вирішив із людьми не контактувати, а замість цього вийшов на свого знайомого гнома-купця, який проживає по Купецькій вулиці.

Як ти розумієш, прийняв він мене добре, дав харчів і запропонував місце у своїй оселі, бо який то гном, що іншому гному не допоможе?!

— А що ти взамін? — Фалмін майже не дивився на дорогу, уважно слухав гнома і інколи позирав на зівак, які проводжали їх злісними поглядами.

— Я добре вправляюся в кузні, тому робота знайшлася одразу. Але тут прийшов бісів Сільгір зі своїми шкуродерами, і заявив, що я, як особа, що кує тут із милості його королівської величності для народа Тальгрієна, повинен прислужитися і місцевій голоті, яка називає себе солдатами. Річ у тім, що ці ідіоти нічого не знають в гартуванні сталі, а тим паче у її куванні. А який гарнізон, сука, може захистити місто від його жителів та розбійників без зброї? Отож бо і воно, що і лорд Сігіль це розумів, а тут ще гном-коваль, із якого можна здерти добрячу знижку в якості податку.

— А куди подівся їх власний коваль? У кожному місті та практично кожному селищі є такі, які зможуть бодай прибити підкову коневі, або ж викувати поганої якості, але ж меча.

— Відкинувся їх коваль, після однієї гучної п'янки, а інші багато просили за роботу в цій дірі. — Гібді відхаркнув, випадково сплюнув на чоботи одного із прохожих. Той спочатку обурливо подивився на обхарканий чобіт, потім на гнома, однак зустрівшись із ним поглядом, вирішив, що краще йти собі далі. — А далі що? Чому тебе кинули до в'язниці?

— Тому що я кував Сільгіру не так довго, якби він хотів. Я мав виїзджати три дні тому, але цей пес сказав, що робота не завершена, і став вимагати, аби я викував ще партію мечів, на що я гарненько послав його.

— Дурень. — буркнув Фалмін, однак голосніше, ніж хотілося.

— Хто? З якого це я — дурень? — Гібді спинився посеред вулиці перед самими ворітьми, впер руки в боки і із широко розплющеними очима дивився на Фалміна. Вартові, що чатували ворота, повизирали з-за зубців і уважно прослухалися. Тим часом Гібді вже кричав. — Я дурень, тому що не захотів тратити свій час на покидька, який за ніщо має усі кодекси честі, закони та власні принципи? Я дурень, тому що висказав цій скотині, хто вона така і чому? Ось що я тобі скажу, Фалміне із Мальгарда! Я не відступився від своєї думки навіть тоді, коли мені накинули на шию зашморг. А знаєш чому? Тому що я маю гідність, Фалміне!

Гном фиркнув, пнув камінця,