Бісова душа, або Заклятий скарб - Володимир Костянтинович Пузій

Одні з дверей, що праворуч, виявилися трохи відкритими, і звідти до них долинуло занудливе бурмотіння.

— Ну от, — теревенів гугнявий голосок, — я так і знав! Якось же у них щоразу виходить, що саме Матвій повинен чергувати, коли М’ясниця{Не плутати з м’ясницями — періодом від Водохрещ до запусток, який у різні роки міг тривати різну кількість днів. Назва, як побачимо далі, схожа (на це й робився розрахунок того, хто вводив М’ясницю), але сутність — різна.}. А я, може, теж… Чим я гірший від інших?!

Степан обережно зазирнув у двері — та й остовпів. За писарським столом поважно сидів спиною до Коржа байбак розміром з людину — перекладав з місця на місце якісь папірці та все туркотів, що, мовляв, несправедливо життя влаштоване…

— Ще надивишся, — м’яко сказав Степану Ярчук. — А на нас чекає управитель.

Видно, чомусь козакові дуже не хотілося затримуватися і пояснювати, що тут коїлося; Степан відчув це, але суперечити знову не став.

Вони піднялися вузькими дерев’яними сходами і опинилися перед величезними дверима, за якими, власне, і знаходився управитель. Ним виявився дебелий сивий вовчара — втім, ще не зовсім старий, здатний постояти за себе. «Такий, — подумалось Степанові, — сам-один собачу зграю розкидає — і не помітить».

Кабінет у сивого був знатний: просторий, з високою стелею, з вітражними вікнами. На стінах висіли шаблі та рушниці, а також людські голови. У правому дальному кутку потріскували в коминці дрова, хоча не сказати, що в кабінеті було холодно.

— Доброго дня тобі, ясновельможний Іване Богданичу, — привітався Андрій. — Ну хто б міг подумати…

Управитель зайшовся хрипким надтріснутим сміхом.

— О, — сказав, — це ти правильно, шановний Андрію Захаричу, відзначив. Ну що, як живеш? Як там Світайло? Дивлюсь, ти мені нового городянина привів — дякую. Як звуть?

— Живу — не скаржуся. Світайло уже давно Господнім шляхом пішов. А городянина нового звуть Степан Корж.

— Дошкулив! Допік ти мені, Андрію, — засміявся сивий. — Чесне слово…

— Я тобі ще не так допечу, — тихо, якось дуже буденно зронив Ярчук. — Степане, зачекай-но, будь ласка, за дверима, поки ми тут із ясновельможним побалакаємо.

Корж зробив як просили, даючи собі клятви, що це — востаннє! Більше він не дозволить Ярчукові просто тягти його за комір Вовкоградом. До того ж, за недовгий час, поки вони були тут, Степан уже встиг зненавидіти місто.

Він завмер біля дверей, силкуючись підслухати, про що говорив Андрій із сивим, але не вдалося — надто вже гучно гугнявив унизу байбак Матвій. Тоді Корж пройшов коридором праворуч і зупинився поблизу невисокого вікна, що нагадувало бійницю. Ставши на задні лапи, вовкулак визирнув назовні.

Перед ним (точніше — під ним) ворушилася міська площа, що скидалася на берег, куди Ной поспіхом висадив одразу весь ковчег. А то й два ковчеги.

Більше ніде і ніколи хижі звірі та їхні сумирні брати не поводилися один з одним так терпляче, хіба що в Райських кущах. Вовк тут стояв пліч-о-пліч з вівцею, а півень заліз на лисицю, аби краще бачити, що відбувалося на помості.

А там коїлося таке, що Степан миттю забув про Райські кущі.

— Давай! — вигукнув хтось із натовпу. — Ну, чого зволікаєш!

Собаки-вартові злобно вишкірились і взялися до справи. Вправно, відразу видно було, що їм це не вперше, вони витрусили з величезних мішків… зв’язаних людей! — і потягли до прибитих у центрі стовпів.

Під стовпами вже лежав заготовлений хмиз.

«Може, ці дядьки на них полювали…» — зробив припущення Степан, хоча і сам не вірив у таке. Тим більше що з чергового мішка на світ Божий витрусили молодицю, яка аж ніяк не могла полювати за кимось із вовкоградців, хіба за якою-небудь куркою чи поросям.

У полонених були зв’язані руки й ноги, до того ж хтось завбачливо зав’язав їм роти, і тільки в очах людей відбивався тваринний жах.

Полонених приставили до стовпів, і до зв’язаних наблизився один із собак-вартових, який ніс смолоскип, щоб підпалити хмиз.

Ніс у зубах.

Степан раптом відчув, як десь у животі народжується і от-от вирветься назовні хвиля відрази. Дивитися далі не було ніяких сил — і він сплигнув з підвіконня, аби увірватися до кабінету цього ясновельможного пана управителя та про дещо розпитати…

Сплигуючи, він іще бачив і чув, як затріскотів у вогні хмиз і як завив натовп навколо помосту…

Степан уже був біля кабінету, коли там за дверима щось двічі глухо вдарилося об підлогу, прогримів постріл, знову вдарилося — двері прочинилися, і Андрій-вовкодав, скажено блимаючи очицями, гарикнув: «За мною!»

І — почалося!..

* * *

Івана Андрій знав не один рік — власне, через нього вперше і потрапив до Вовкограда. Історія давня, яку він згадувати не любив, з багатьох причин. По-перше, це був самісінький початок його учнівства у Світайла, Андрій тоді, «молодий та зелений», часто поводився необдумано. Зокрема, дуже ревнував учителя до інших учнів, навіть колишніх, які вже не жили з ним, а тільки час від часу навідувалися у гості.

Одним із таких саме був Іван Прохорук. Що він двоєдушець, Андрій не знав — тому дуже здивувався, коли одного разу Світайло посеред уроку несподівано стрепенувся, помовчав і сказав тихо, що «Прохорука-людину вбили». Потім уже з’ясувалося, як і де, — коли вони вийшли у Вирій і зустрілися з Прохоруком-вовкулаком.

Знайшли не одразу, далеченько він був від найближчого до Світайлової хати Джерела. А час спливав, якби не поквапились, доживати б Івану Богдановичу вік звичайнісіньким вовком. До того ж устиг Прохорук правою передньою лапою потрапити в капкан, якимось чаклуном у Вирії поставлений. Особливий капкан: коли в такому опиняється дичина, той подає чарівний сигнал володареві.

Добре, що чаклун чи то не почув капканячого сигналу, чи то надто зайнятий був (а може, взагалі помер, чаклунське-бо життя ризикове), — визволили Івана-вовкулака, але ж сам він до Проклят-озера не дошкутильгав би і за місяць — тим паче від Світайлового Джерела, що було поряд із Жовтими Водами.

Виходило — Андрію везти хворого.

Якби хоч Яв’ю, але ж ні. Те місце, де у Вирії стояв Вовкоград, у Яві знаходилося під Рівним (якщо точніше, трохи північніше від нього, там через кілька століть збудують «місто Кісток»). А Рівне — під поляками. Далі й немовляті зрозуміло: тільки через Вирій туди і потрапиш, у Вирії кордони інші.

Що ж робити — поїхали Вирієм.

Спершу Іван лежав на санях (на дворі стояв кучугуристий січень) і лише скиглив та зрідка ричав щось нерозбірливе. Андрій, юний та недосвідчений, ніяк не міг збагнути: через рани чи тому, що Прохорук уже перетворюється на звіра. А потім, десь через тиждень,