Бісова душа, або Заклятий скарб - Володимир Костянтинович Пузій

Бісовщина вона і є бісовщина!

— Поїхали, — похмуро мовив Андрій. — Нема чого… надивимось іще…

* * *

Звичайно, він знав, куди прямує Корж — і куди, і чому. Як там воно у кішок з дев’ятьма життями, невідомо, а от із двоєдушцями на зразок вовкулаків було так, що після смерті однієї сутності друга починала «танути». Повільно, але досить помітно. Коли забивали звіра, нічого страшного — двоєдушець довго хворів, і якщо виживав, ставав звичайною людиною. А от звіряча половинка, залишившись без людської, по-перше, потрапляла у Вирій, а по-друге, все більше «дичавіла». Кілька тижнів — і балакучий супутник Андрія стане звичайним вовком. Якщо, ясна річ, не…

От у цьому й була притичина.

Аби «не забути себе», Степану треба було приблизно раз на тиждень пити з Проклят-озера, яке у Вирії розташовувалося північніше Межигірки (от тільки у Вирії Межигірки не було — а в Яві не існувало того озера; та й Андрій точно не знав, де вони самі зараз знаходяться…).

Втішало те, що якраз на Проклят-озері Андрію довелося побувати в молодості — відправив якось Світайло… не має значення, навіщо. Виявилося, там ціле місто живе таких от, як Степан, калічних двоєдушців. Усі в тваринячих личинах; спершу Андрій, угледівши такий звіринець, дуже перелякався, хоч його Світайло і попереджав. Потім нічого, призвичаївся. По-перше, не жити ж йому з ними було, а так, кілька днів погостювати. А по-друге, більшість тамтешніх мешканців лише на вигляд звірі, а поводитися намагалися по-людськи, на задніх лапах ходили, солом’яні брилі одягали й усе таке (тільки хутряного нічого не носили — ясно, чому). Воно, звичайно, попервах ще страшніше, коли ведмідь якийсь чи козел крокує тобі назустріч, вирядившись у людське плаття, та на двох ногах. Аж мурашки по шкірі!..

Потім навіть уваги не звертаєш: кивнув, пройшов мимо — всієї справи.

А звалося те місто Вовкоград — не тому, що вовків там було більше за інших, а тому, що саме вовки (якось уже так склалося) ними правили, тими двоєдушцями.

«…А собаки (які, звичайно ж, ніякі не собаки) були в них замість батраків і охоронців», — чомусь згадалося Андрію.

— Дядьку, га, дядьку? А чи скоро ми додому приїдемо?

Звістці про те, що додому його завезуть нескоро, Миколка, здається, навіть зрадів.

Це, в свою чергу, викликало певні підозри. Спершу Андрій їхав мовчки і розмірковував, чи може малий хлопець бути ворожим помічником, потім і Степан на привалі відвів Ярчука подалі й запально зашепотів про те саме. Що, мовляв, по запаху наче усе гаразд, але ти ж сам, братику, казав, що ворог у тебе особливий. «Та це не я казав, це мені… — навіщось узявся уточнювати Андрій, але потім махнув рукою: — Досить, їй-богу. Кинути я його не кину, а приглядатись будемо. Може, якщо навіть з ним щось не так, помітимо раніше, ніж… Знову-таки, Орлик його не цурається, а кінь у мене бувалий, майже віщий».

На тому й зійшлися.

Їхали краєм дивним, але на вигляд наче безпечнішим. Небо і далі хмурилося собі досхочу, але хоч дощем не пригощало, і за те спасибі. Навкруги розкинулося щось схоже на степ — от тільки на кінчиках трави замість звичайних чубчиків кліпали справжні очі. Уважні такі, бісові діти, з вертикальною зіницею і довгими, наче в панночок шляхетних, віями. Тьху, гидота (трава, не панночки)!

А Миколка, спершу розгубившись від такої картини, вирішив побавитися. Дістав звідкись гілочку і давай їм лоскотати вії. Якось не розрахував, тицьнув просто в око черговій стеблині — вона візьми та й заплач, сльози так і полилися!

Хлопець — теж розрюмсався, мовляв, я ж не хотів, вибач!.. А хто його вибачатиме — тут Вирій, а не сповідальня.

Проїхали.

За кілька годин Андрій остаточно заспокоївся, і кішки (ті самі, з дев’ятьма життями) уже не шматували його душу пазурами. Якщо замислитися, все не так погано. Він живий-здоровий, у Вирії не вперше, завдання у нього хоч і важке, але виконати можна. А скінчить — і з чистим серцем у монастир повернеться та й відпочине як слід.

Степан, який до того часу біг трохи осторонь (здобич собі шукав, чи що?), раптом вигулькнув поряд із конем.

— Слухай, — недбало зронив, не дивлячись на Андрія, — а я взагалі… як виглядаю?

— Ти про що?

— Чи нема чогось… дивного? — натякнув вовкулак.

— Ну, морда у тебе трохи в крові. Знайшов когось їстивного, га?

Корж із досадою скривився:

— Та я не про це. Знайшов… але не про це. Як я виглядаю?…

— Вовк як вовк. Якби ти мовчав, від звичайного і не відрізнив би… — Андрій запнувся, бо побачив. — Ти про тінь?

— І про неї теж, — похмуро погодився Корж.

Тінь у нього була своєрідна і свавільна. Загалом — схожа на звичайну, але ворушилася вона цілком самостійно, хіба що не знахабніла до краю і не відірвалася від вовкулачих лап. І все химери творила: то хвіст у неї з’явиться закручений, як у свині, тільки втричі більший, то крила нетопирячі, а то й узагалі роги, гіллясті такі, навіть із грушею на лівому відростку. Груша Андрія і доконала — він осадив коня і знаком наказав Степанові зупинитись.

— Справді, брате, чудасія… І давно у тебе це?

— Що — «це»?! — підхопився, як укушений, вовкулак. — Я ж не бачу її, розумієш!

— Зовсім?

Степан ображено загарчав.

— Тоді звідки дізнався?

— Відчуття, — знехотя зізнався Корж. — Таке, наче твою тінь блохи пообсідали. І кусають, паскуди, скільки є сил. Рятунку від них нема. Але і їх самих, виходить, також нема… — трохи розгублено додав він. Видно було, що це з ним уперше і він не знає, як поводитися.

Андрій ні хвилини не сумнівався, що справа в «таненні» вовкулака, який залишився без своєї людської половини. І допомогти Степанові можна, тільки якщо поквапитися до Проклят-озера.

— Нічого, — сказав Ярчук. — Принаймні, це все не росте насправді. А то довелося б щодня збирати з тебе врожай групі.

Степан, здається, жарту не оцінив.

* * *

Решта дня минула без пригод. Тіньові блохи, як їх називав Степан, діймали його дедалі сильніше, але терпіти можна було — от вовкулак і терпів. Миколка, розморений повільним погойдуванням, дрімав у сідлі, відкинувшись Андрію на груди. А Ярчук димів люлькою і лише уважно поглядав навсебіч. За спиною поважно мовчала скринька.

Для ночівлі вибрали невеличкий ярок, чистий, без усіляких там банькуватих трав та дерев, які б палали неприродним бажанням політати. Дерева палали виключно у вогнищі — а що замість