Бісова душа, або Заклятий скарб - Володимир Костянтинович Пузій

— Не знаю, тому чи ні, але вартують вони справно. І нападають лише на черв’яків, на інших уваги не звертають. Хоча, звичайно, якщо хтось їде необізнаний, так звертає, від гріха подалі — тому до Вовкограда дорога ніби й відкрита, а випадкові подорожні туди не приїздять. Нам ще пощастило: райдуга викинула нас майже поряд із Вовкоградом. А то довелося б добиратися тиждень, якщо не довше.

— І невідомо, чи протримався б я стільки часу, — підсумував за нього вовкулак.

Близько полудня попереду вони побачили Проклят-озеро. Як і все тут, у Вирії, на озеро звичайне воно було мало схоже. Замість води плюскотіла в ньому золотава в’язка рідина, яку живій людині пити смертельно небезпечно. А двоєдушці казали, на смак вона гидотна, але цілюща для них — що і доводило, так би мовити, саме життя.

Береги Проклят-озера густо поросли яблунями, плоди на гілках також були золотистими — ззовні, а всередині порожніми: зриваєш такий, а він у тебе під пальцями бгається, наче паперовий. І за кілька хвилин обертається на порох.

Ну і добре, не за золоченими папірцями Андрій сюди приїхав. Он, видно у самому кінці шляху Вовкоград — їм туди.

Дивне місто… Незрозуміло, хто і коли будував його, не двоєдушці ж калічні, ті в лапах ледь сокиру втримають. Однак, диви, — височить, вежами вартовими до небес Вирієвих тягнеться, частоколом огороджено дерев’яним, але міцним, аби жодна стороння тварюка спокій мешканців не потурбувала. А тварюк тут вистачає.

— А хай тобі грець!.. — рявкнув вовкулак, коли дорогу перед самісіньким його носом перебігли два чоботи, причому обидва ліві. Хвацько так протупотіли, біля лівого узбіччя зупинилися, каблуками клацнули — честь, виходить, віддали — і нирк у кущі!

— Слухай, а ці тут звідки?

Андрій філософськи стенув плечима:

— Та яка різниця? Сумирні ж, тільки і знають, що навколо частоколу шмигати та ось так каблуками стукати перед кожним. Не звертай уваги. Ти їх тепер часто зустрічатимеш.

— Ет, зайвої радості на мою голову додалося! — пробуркотів Степан. Але було видно, що він радий рятівному озеру і, отже, близькому спасінню від тіньових блох. — Може, спершу до бережка під’їдьмо, а вже потім у місто, га?

Чому ж не під’їхати? — під’їхали. Щоправда, довелося через яблуневі хащі продиратися, бо дерева стояли щільно, як частокіл навкруг Вовкограда. Спішившись, Андрій залишив Орлика на догляд Миколки (а насправді — навпаки) і разом із вовкулаком спустився до «води».

Тут Степан припав до золотавої поверхні і почав жадібно хлебтати її, але відразу ж відскочив.

— Ух! Пече!

— Пий, — кивнув Андрій. — Так і має бути.

— А знаєш, полегшало, — зізнався вовкулак трохи згодом. — Наче разом позбувся усіх невидимих бліх, чесне слово!

— От і добре. Ну що, вирушимо у місто?

— Куди ж діватися?

— Тоді зажди…

Ярчук повернувся до Миколки і відвів його з конем у гайок золотоплідних яблунь, де й звелів чекати: «До вечора неодмінно повернуся!» Потім, скинувши з себе одяг, проговорив потрібні слова і, перекинувшись через голову, перетворився на величезного вовкодава, хлопцеві приблизно по пояс. Підморгнув: «Не журись, синку!» — і поквапився знову до берега, дивувати Степана.

У того слів, видно, уже не залишилось. Корж тільки чхнув і позадкував, коли з-за дерев на нього вилетіла чорна чотирилапа куля.

— Не впізнав? — хмикнув Андрій в образі вовкодава.

Степан хитнув головою.

— Нумо, за мною! — наказав Ярчук. — А то поки влаштую тебе, вже й сутенітиме, а на мене ж Орлик із Миколкою чекають.

— Шкода, не попрощалися, — зітхнув вовкулак.

— Ну, біжи прощайся.

Побіг.

* * *

Брама, ясна річ, була прочинена, але під охороною. Дві дебелі вівчарки, вгледівши подорожніх, миттю піднялись із чотирьох лап на дві й пильно витріщились на незнайомців.

— Може, і нам того… на задні? — розгублено прошепотів Степан Андрію.

— Обійдуться. На чотирьох у нашій личині зручніше. Чи тобі не знати?

— Хто такі? — ревонула та вівчарка, що ліворуч.

— І з якою метою? — додала друга.

— Купець я, — ліниво позіхнув Андрій, оголюючи свої здоровенні ікла. — От, підібрав новенького — та й вирішив привести, аби не пропав.

Вівчарки, як по команді, повернулися до вовкулака.

— Степан Корж, — назвався той. — Застрелили мене в людській личині, так от тепер…

— Чи знаєте порядок? — спитала в Андрія одна з вівчарок.

— Аякже. Першим ділом — до управителя, ошийник отримати і місце проживання.

— Проходь. Тільки ви того… намагайтеся на двох ходити, не звірі все-таки.

Широкою вулицею, забудованою з обох боків дерев’яними хатами в три-чотири поверхи, Андрій зі Степаном попростували до головної площі. Там — міська управа, в ній ошийники отримувати.

Хоч ця вулиця і вважалася центральною, переповненою її не можна було назвати. Кілька разів їм траплялися вовкоградці — то козел з козою, манірно, під ручку, пройшлися, то вилетів раптом звідкись переляканий півень у малесенькій сорочці, наче спеціально на нього пошитій, роззирнувся на всі боки, прокукурікав і чкурнув щодуху в підворіття. А за ним дві собаки пробігли у сторожовому одязі. Ну, і ще кількох двоєдушців побачили. Андрій тут не вперше, для нього це річ звичайна. Зате Степан уважно роздивлявся навсебіч. Але мовчав; заговорив, лише коли до площі підійшли.

— Вони ж усі з ошийниками.

— Тут, братику, по-іншому не можна. Кожному городянину належить ошийник. Крім батраків — тим намордники. Ну і купець чи ще хтось, якщо за межі Вовкограда вирушає, може знімати для зручності.

Вовкулак кивнув розгублено і принюхався:

— М’ясцем смаженим пахне, чи що?

— Ходімо, нам в управу треба, — рішуче заявив Андрій — і Степан, глянувши на його здиблений загривок, не насмілився більше розпитувати.

Біля входу до управи розганяли нудьгу два величезних бурих ведмедя. Обоє сиділи на широченних пнях із довгими кривими гілками, відтягували ці гілки на себе, а потім відпускали. Гудіння виходило добряче, на весь квартал.

— О, — позіхнув один із вартових, коли Андрій зі Степаном підійшли ближче, — диви, новенькі.

— Ні, лише один новенький, — відгукнувся його напарник. — Цього, чорного, я вже десь бачив. У мене знаєш, яка пам’ять! От кого у житті не зустріну, всіх запам’ятовую. Так, чорний?

— Еге ж, — погодився Андрій. — Ти тоді тільки прийшов у Вовкоград і перший рік служив в управителя у сторожі.

— О! Голова! А ще кажуть, що ви, собаки, ні на що, крім винюхування, не придатні! Проходь, ясновельможний у себе.

Вони опинилися у довгому коридорі з безліччю дверей з обох боків. Але Андрій, не звертаючи уваги на жодну, вирушив до сходів у кінці коридору, — і Степан змушений був поквапитись за ним, не витрачаючи час на заперечення. А, бачить Господь, менше за все Коржу