Танок драконів - Джордж Мартін

Ухопивши списа з головою Гарта Сіроперого, Джон Сноу люто висмикнув його з землі.

— Інші два теж витягайте,— наказав він, і четверо воронів кинулося виконувати наказ.

У Бовена Марша від морозу розчервонілися щоки.

— Не слід було нам висилати розвідку.

— Не час і не місце ятрити рани. Не тут, мілорде. Не зараз,— мовив Сноу, а до вояків, які витягували ратища, сказав: — Заберіть голови і спаліть. Нічого не лишайте, крім голих кісток.

Лише після цього він, здалося, помітив Мелісандру.

— Міледі! Ходіть зі мною, якщо ваша ласка.

«Нарешті!»

— Як зволить лорд-командувач.

Проходячи попід Стіною, вона взяла його під руку. Попереду йшли Морган і Мерел, а на п’яти насідав Привид. Жриця нічого не говорила, але навмисно стишила крок, і там, де вона проходила, крига починала підтавати. «Він це обов’язково помітить».

Під залізною решіткою душника Сноу порушив тишу, як і очікувала Мелісандра.

— Що з рештою шістьма?

— Їх я не бачила,— озвалася Мелісандра.

— А подивитеся?

— Певна річ, мілорде.

— Прилетів крук від сера Деніса Малістера з Тінявої вежі,— повідомив Джон Сноу.— Його люди бачили вогнища в горах у дальньому кінці Прірви. Сер Деніс вважає, там збираються дикуни. Гадає, вони знову спробують подолати Міст Черепів.

— Може бути...— (Могли черепи в її видінні символізувати цей Міст? Чомусь Мелісандра була певна, що ні).— Якщо таке й станеться, то ця атака буде тільки для відвернення уваги. Я бачила вежі на морі, накриті чорною кривавою хвилею. Ось куди прийдеться найбільший удар.

— Східна варта?

«То це була вона?» Мелісандра бачила Східну-варту-на-морі разом з королем Станісом. Саме там його світлість залишив королеву Селізу й доньку Ширін, зібравши своїх лицарів у похід до Чорного замку. У полум’ї вежі були наче інакші, але у видіннях так часто трапляється.

— Так. Східна варта, мілорде.

— Коли?

Вона тільки розвела руками.

— Завтра. За місяць. За рік. А буває й так: якщо вчасно почати діяти, то можна й відвернути те, що я бачила.

«А в іншому разі навіщо посилаються видіння?»

— Добре,— сказав Сноу.

Поки випірнули з-під Стіни, юрма під брамою розрослася до чотирьох десятків. Люди тісно обступили їх. Кількох Мелісандра знала на ім’я: ось кухар — Трипалий Гоб; отой рудий з масним волоссям — Маллі; недоумкуватий хлопчина — Оуен Одоробало; п’яниця — септон Селадар.

— Це правда, м’лорде? — зронив Трипалий Гоб.

— А хто вони? — запитав Оуен Одоробало.— Не Дайвен, ні?

— І не Гарт,— сказав один з вояків королеви, якого звали Альф Баговинський і який одним з перших поміняв сімох облудних богів на істину Р’глора.— Гарт надто кмітливий для тих дикунів.

— Скільки? — запитав Маллі.

— Троє,— відповів Джон.— Блекджек, Кошлатий Гал і Гарт.

Альф Баговинський завив так, що побудив, либонь, усіх аж у Тінявій вежі.

— Вкладіть його в ліжко і принесіть йому глінтвейну,— попросив Джон Трипалого Гоба.

— Лорде Сноу,— тихо промовила Мелісандра. Зайдете зі мною в Королівську вежі? Я ще дечим маю з вами поділитися.

Довгу мить він дивився їй в обличчя своїми холодними сірими очима. Правий кулак стиснувся, розтиснувся, знову стиснувся.

— Як зволите. Еде, заберіть Привида у мої покої.

Мелісандра сприйняла це як натяк і також відпустила варту. Двір перетнули вдвох, без нікого. Навколо падав сніг. Червона жриця трималася до Джона якнайближче — настільки близько, що відчувала недовіру, яка оповивала його, немов чорний туман. «Я йому не подобаюся й ніколи не сподобаюся, але він згоден мене використовувати. От і добре». На самому початку Мелісандра те саме проходила зі Станісом Баратеоном. Якщо по правді, юний лорд-командувач і король спільного мають більше, ніж хочуть визнати. Станіс був середнім сином, який завжди жив у тіні старшого брата, так само як байстрюк Джон Сноу завжди жив у тіні свого законнородженого брата — полеглого героя, якого люди нарекли Юним Вовком. Обоє за натурою скептики, недовірливі й підозріливі. Єдині боги, яких вони по-справжньому шанують, це честь і обов’язок.

— Ви не питаєте про свою сестру,— мовила Мелісандра, піднімаючись гвинтовими сходами у Королівську вежу.

— Я ж вам сказав. У мене немає сестри. Промовивши обітницю, ми відмовляємося від родини. Хай як би я хотів, та я не можу допомогти Арії...

Ступивши в покої, він різко замовк. За столом сидів дикун і мастив кинджалом масло на скибку теплого чорного хліба. Він одягнув кістяні лати, з приємністю побачила Мелісандра. Проламаний череп велета, який служив йому за шолом, лежав позаду на підвіконні.

— Ти,— напружився Джон Сноу.

— Лорде Сноу,— вишкірився дикун повним ротом коричневих поламаних зубів. У ранковому світлі рубін у нього на зап’ястку мерехтів, як тьмяна червона зірка.

— Що ти тут робиш?

— Снідаю. Можете приєднатися.

— З тобою я хліба не переломлю.

— Вам же гірше. Буханець ще теплий. Принаймні Гоб уміє пекти,— дикун відкусив шматок.— І до вас я міг би зайти так само легко, мілорде. Вартові у вас під дверима — то поганий жарт. Людина, яка з півсотні разів вилазила на Стіну, у вікно залізти точно зможе. Але яка мені користь від вашого убивства? Ворони оберуть когось ще гіршого,— він, пожувавши, проковтнув.— Я чув про ваших розвідників. Слід було вам мене разом з ними послати.

— Щоб ти їх зрадив і видав Плаксієві?

— Ми заговорили про зраду? А як там звали оту твою жіночку-дикунку, Сноу? Ігритта, так? — дикун обернувся до Мелісандри.— Мені потрібні коні. Півдюжини добрих коней. І сам-один я не впораюся. Підійдуть списосуджені, замкнені у Кротівці. Жінки для такого навіть краще пасують. Дівчина швидше їм довіриться, та й вони допоможуть мені здійснити одну хитрість, яку я замислив.

— Про що це він? — запитав у червоної жриці лорд Сноу.

— Про вашу сестру,— поклала Мелісандра йому долоню на руку.— Ви їй допомогти не можете, а він може.

Сноу відсмикнув руку.

— Не думаю. Ви цього чудовиська не знаєте. Якщо Тарарах митиме руки сто разів на день, у нього під нігтями все одно лишиться кров. Він швидше Арію зґвалтує і уб’є, ніж урятує. Ні. Якщо ви саме це бачили в полум’ї, міледі, мабуть, вам очі попелом засипало. Якщо він спробує виїхати з Чорного замку без мого дозволу, я власноруч відрубаю йому голову.

«Він не лишає мені вибору. Що ж, так і буде».

— Деване, вийди,— сказала Мелісандра,